Що я тільки не робила аби мій син не женився з тією Юлею. Я вже його залишила без фінансування, сказала аби він з нею з’їхав з моєї квартири, бо я буду повертатися додому і хочу жити в своїй квартирі. Але нічого не діяло до того дня

Не буду лукавити – не для того я сина ростила аби він з першою-ліпшою одружувався. Знаєте, якщо в дівчини з принад лише тонка талія, то що то за життя таке буде? Щось там вчилася трохи, а далі за мого сина вчепилася і вже третій рік не відліпається.

Поки я не думала, що все так серйозно, то вони жили у нашій квартирі, я не була проти, бо має десь син свою енергію діти. А там вже собі вибере гарну дівчину, порядну, до життя.

Але вже я бачу, що там все серйозно і вирішила діяти. Позбавила сина фінансової підтримки.

– Якщо ти хочеш сім’ю створювати, то сам її й забезпечуй, а на мене не надійся, – казала я йому.

Але він пішов на роботу.

– Я вертаюся додому, виїжджайте з квартири, – вирішила я добавити.

І нічого, працює і орендує квартиру, Юля там щось теж допомагає. Я вже й не знала, як їх розлучити до того дня.

Певно, сама й накаркала, бо мусила приїхати в Україну аби матір мою провести в останню путь.

Син мене дуже підтримав, допомагав, Юля теж допомогла поминки зробити, я запросила всіх сусідів, прийшло не багато, бо й так всі літні люди, які з нею роки сусідили.

Я ту квартиру не любила, хрущовка мала, а мама ще й нічого не викидала, там ще іграшки дерев’яні є і такі квіти з рогів, пам’ятаєте?

Щоб квартиру упорядкувати, то мені прийшлося потратити купу днів. Що було ще придатне для носіння, то я роздала сусідам, дещо на смітник віднесла, забрала альбоми додому і вишиті речі, чомусь захотілося, адже я ще малою їх і вишивала.

Вже думала, що кінець, як заглянула в шафку біля дверей, в мами вона була за кладочку відер і всякого непотребу.

Довелося туди залізти і що я там побачила…

Люди добрі, там були в целофанках рушники вафельні, постільна білизна, каструлі, чайник і друшляки емальовані, ложки з позолотою, пилосос «Ракета» новісінький! Я не розуміла чому мама все це тримала і не використовувала.

А потім мене осінило – це ж моє придане. Мама роки збирала все це, не дозволяла навіть заглядати в ту комірку:

– Вийдеш заміж і я тобі все те дам на посаг, – казала вона мені.

Але не дала, бо я вийшла заміж не за сусідського сина з жигулем, а за одногрупника з чорним вусом…

Мама була дуже проти і казала, що я швидко до неї прибіжу. Вона наче випробовувала мене, не позичала грошей, не няньчила сина, казала, що раз я таке учинила, то маю з усім сама справитися.

Я віддалилася від неї, бо не мала часу просто прийти, а вона й не запрошувала нас з чоловіком. Коли зідзвонювалися, то навпаки, казала, що їй подобається бути самій, ніхто своїми проблемами не навантажує.

Ось так і жила скоріше добре з сусідами, ніж з власною донькою. І так само сама відійшла.

Я дивилася на те придане, яке мама не могла викинути, на її самотність, бо вона не могла прийняти мій вибір і зрозуміла, що я чиню так само. Але ж я ніколи не хотіла бути схожою на неї!

– Тарасе, ти ж все одно з Юлею на орендованій живете, то йдіть в бабусину, поки на свою не назбираєте. Що буде пустувати? І з датою весілля вже визначтеся, щоб я туди-сюди не їздила, добре?

Яке щастя, що мама нічого не викидала, бо я б точно так нічого й не зрозуміла. Адже можна чіплятися за щось так сліпо і не бачити, який мій син щасливий… Головне, що ще не запізно, правда ж?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page