fbpx

Що я тільки про себе не почула від чоловіка і сина, коли вони дізналися, де я діла п’ять тисяч доларів. Я ніколи не думала, що за стільки років відданості, вірності, турботи і піклування можу почути отаке

Найніжніше, напевно, було, глупа…

– Я на гараж відкладав!, – не вгавав чоловік.

– Я розраховував, що ви мені позичите на квартиру, – підспівував син.

І сходилися вони в тому, що це найгірший вчинок, який я зробила, що я маю негайно виправити ситуацію. Але це мене лише утвердило в тому, що я переїжджаю в село, у свою хатинку, яку я купила кілька років тому, щоб остаточно піти від них.

Справа в тому, що я вийшла на пенсію і наперед знала, чим займатимуся. Мене не тягнуло ні до колективу, в якому працювала сорок років, ні до плетіння шкарпеток чи саджання вазонів.

Я хотіла спокою – безмежного і всеосяжного, щоб тиша аж дзвеніла.

Все життя я провела в педагогічному колективі, для всіх мій шлюб був зразковим, а я дуже виваженою людиною. Я й сама не вважала себе якоюсь імпульсивною, скоріше боягузливою.

Я боялася залишитися сама, тому терпіла чоловікові зради. Я догоджала синові і в усьому йому поступалася, бо хотіла аби він мене любив і виростила величезного егоїста.

Я боялася людського осуду, тому на людях ми були наче з картинки, але вдома все було дуже неспокійно.

І всі ці роки я наче жила для когось, щоб все були чинно та пристойно, щоб люди оцінили, щоб медаль і вінок на голову…

Аж одного разу я поїхала до колеги в її село… і закохалася в тишу і спокій…

Батьки Ніни Василівни нікуди не поспішали, не метушилися. Вони чітко знали, що з чого випливає аби на столі було що їсти і пити. Все було дуже смачно і дуже затишно. Там не було вигод, але ці протоптані стежки і м’яка трава… Я не знала, що може бути так добре…

Я верталася додому в такому піднесеному настрої, а там наче відро води:

– Де ти ходиш? Нічого їсти нема, це я маю готувати? Для чого ти мені тоді здалася?, – говорив чоловік і син йому підтакував.

Я дивилася на цих двох здорових чоловіків. Які не могли собі підсмажити яєчню і бачила перед собою двох стареньких батьків з такими струдженими руками, які пригощали мені і ще й з собою дали домашнього…

Мені захотілося негайно втекти! Туди, де нема їх.

Я знала, де чоловік тримає гроші, ми туди завжди складали «на старість». Він туди вже роки як не ліз, бо відклав їх років п’ять тому, коли ще була нормальна робота.

Я перерахувала і зрозуміла, скільки можу витратити та почала шукати відповідну хату.

У мене з’явилася меті в житті і я відчула, що моє самопочуття покращилося. Я наче помолоділа, подорожуючи селами, майже безлюдними, шукаючи саме ту хату, щоб серце тьохнуло і сказало – це Дім!
І знайшла! Дерев’яна, в досить доброму стані, біля хати чудовий сад… Це була вона!

Я купила і почала потроху, в таємниці від рідних, туди їздити. Скажу чесно, що вони й не помічали, що мене нема, адже я завчасно наварювала їсти і вони не мали в мені потреби.

Я білила свою хату, прала тюлі, провітрювала килими та доріжки, прала і чистила… Я наче сама очищалася від усього, що стільки років мене гнітило.

А потім я відсвяткувала вихід на пенсію і почала збирати речі. Тут вже вони помітили, що я веду себе по-іншому і почали питати, куди я їду.

– Я йду від вас в село, де я купила хату, – спокійно відповіла я.

І ось тут вони почали мені говорити та махати перед лицем руками, тільки дзвінок від таксиста дав їм замовкнути і я взяла сумки в руки та мовчки пішла.

Я й так навідувалася до моєї хатинки часто, тому вона мене приязно зустріла.

– Привіт, моя хатко, я вже тепер нікуди не поїду, – привіталася я та стала розбирати речі.

Чоловік з сином телефонували аби щось спитати, де стоїть і знову висловити своє обурення. Я чемно відповідала і виключала телефон.

В лютому, вони раптом зателефонували і питали, де моя хата, бо треба перечекати.

Я не відповіла… Мені було їх шкода, але я не хотіла впускати їх в своє життя…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page