У народі недарма кажуть: невістка – чужа кістка. Звичайно, це не про всі родини. Деяким невісткам зі свекрухами пощастило, для деяких вони стали, як рідні мами. Я ж потрапила до першої категорії свекрух, у яких тверде переконання: хто б не нашкодив, а винна невістка.
Щоправда, всі шість років життя з Владиславом, а ми жили окремо, я відчувала тільки нелюбов його мами, навіть її байдужість до першої та єдиної внучки Світланки.
Таких чоловіків, як Владислав, не так вже й багато на світі. Він оберігав мене з першого дня після одруження, особливо, коли дізнався, що під серцем ношу його дитину. Коли годувала наше неспокійне немовля, він сам не досипав ночами, міняв пелюшки, щоб дати можливість мені поспати й відпочити, зберегти молоко для дитини. Влад ніби мав якесь передчуття і хотів набутися зі Світланкою, натішитися її лепетом, першим словом і першими кроками.
Зіна Володимирівна не мала бажання, незважаючи навіть на запрошення сина, приїхати в пологовий на виписку. Не було її ні на хрещенні, ні на першій річниці внучки, мовляв, не переносить великих компаній. А надалі ми влаштовували свята тільки для друзів донечки з дитячого садка. І свекруха знов ображалася, що не нагадали їй про черговий день народження, і вона не купила подарунок.
Недобра свекруха – не найгірше в житті, якщо є добрий чоловік. Але на долю Владислава випало молодим попрощатися з білим світом. Передчуваючи наближення фінішу свого земного шляху, чоловік переписав на доньку все своє майно, а на мене – дозвіл розпоряджатися ним до повноліття Світланки. А це немало, адже він був керівником приватної фірми, яку після нього довелося очолити мені, відмовившись від моєї власної справи.
Замість співчуття і підтримки від Зіни Володимирівни віяло незадоволенням і заздрістю, що син не вказав її в заповіті. Але вона досить забезпечена, отримує пенсію чоловіка, а свекор займав високу посаду. Його не стало два роки тому. Він був доброю людиною і, на відміну від свекрухи, любив і поважав мене.
Їй би об’єднатися зі мною, щоб разом нам перенести тягар цих втрат, так ні, давай злість зганяти, ніби моя в тім вина. Їй би зі Світланкою залишатися, щоб няню не довелося наймати, адже я бізнес хочу втримати на плаву, поки не наберуся досвіду.
В народі кажуть: син у засвіти, а ми від невістки. У нас зі свекрухою все навпаки: то був від неї повний ігнор, то вона почала втручатися в моє життя, контролювати на кожному кроці, розпускати про мене плітки поміж своїми сусідами.
За шість років Зіна Володимирівна була в нас всього кілька разів, а як не стало сина, почала мало не щодня приходити та мені дорікати, що не віддаю Світланку на музику, адже вона хотіла, як тато, грати на скрипці.Другим пунктом свекрушиних зауважень було харчування внучки, бо занадто худенька, бо дозволяю їсти чипси, не контролюю солодощі, купую напівфабрикати, ні, щоб самій приготувати. Я не сперечалась: гаразд, врахую. Але то мало допомагало.
Якось вона застала в мене Олега, співвласника фірми, друга Владислава і хресного нашої Світланки. Наступного дня чую від знайомих, що не минуло й пів року, а я вже про жалобу за чоловіком забула й знову під вінець зібралася. Насправді ж, Олег просив мене переписати на нього фірму, бо я тій справі нічого не тямлю, оформити з ним шлюб, він обіцяв дбати про свою похресницю Світланку до повноліття і все їй залишити. Я свекрусі про це не говорила.
Що я відповіла Олегу, ніхто не чув і не знає, але неприємні чутки про мене поширювалися зі швидкістю звуку, і мені відоме було їхнє джерело. Більше того, вже з’явилася плітка, що, можливо, Світланка – Олегова дочка.
І що ж мені робити? Розумію,в Зінаїди Володимирівни друга важка втрата. Я хочу допомогти їй це пережити і морально, і матеріально, бо ж і мене це стосується не менше. А ще більше бажаю припинити плітки про мою родину, бо як, замість співчуття, мене накриє ще більше образа, прірва між нами зросте, і запізно вже буде пити боржомі від нашого не переварювання одна одної.
Допоможіть мені порадою, як знайти стежину до серця Зіни Володимирівни? І взагалі, чи це ще реально, якщо в її душі засіялася недовіра?
