Край села стоїть стара хатина, похилена і забута. Колись затишний дім бабусі Олени тепер самотньо визирає на дорогу, а її обшарпані вітрами стіни нагадують про минулі часи, коли тут панувала теплота і любов.
Бабуся Олена завжди була самотньою. Односельці розповідали, що її чоловік не повернувся з заробіток, а рідних не стало рано. У місті жила її донька Марія та син Дмитро, але вони відвідували матір лише зрідка.
– У них свої справи, – пояснювала бабуся Олена, хоча її погляд часто ковзав до вікна, сподіваючись побачити їхні постаті на дорозі. Навіть коли діти приїздили лише на великі свята, вона тримала на столі запашну випічку, вкриту вишитою серветкою, – раптом вони завітають.
Щонеділі, повертаючись із церкви, Олена летіла додому, мов на крилах.
– А раптом діти приїхали, а двері замкнені? Не годиться, щоб вони чекали, – відмахувалася вона від сусідських балачок.
Хтось іноді зронить колюче слово про “блудних дітей”, але бабуся робила вигляд, що не чує. Однак, зачиняючи двері свого дому, давала волю сльозам. Її серце стискалося від розчарування.
Наплакавшись вволю, вона завжди приносила нам, сусідським дітлахам, ті пиріжки, що пекла для онуків. Ми їли їх із задоволенням, навіть не розуміючи, чому бабуся так часто сумує.
– Ви такі голодні, як мишенята! – казала вона з усмішкою, хоча її очі залишалися сумними.
Її дім був наповнений затишком: вишиті картини на стінах, рушники з квітковими орнаментами, глечик з польовими квітами на вікні, і піч, у якій весело потріскувало полум’я. Ми тоді ще не розуміли, що вогонь у печі був єдиною розрадою для бабусі Олени, а її сльози – це не просто емоції, а відблиск самотності.
Одного Великодня бабуся запросила нас до себе. Її діти приїхали, але гостювали недовго. Вони були стримані, говорили мало, але їхні погляди видавали якусь напругу. Перед від’їздом Дмитро, поглядаючи на Марію, нарешті заговорив:
– Мамо, ми вирішили… Це буде краще для вас. Ми обрали для вас дім для літніх людей
Бабуся Олена здригнулася. Вона вдивлялася в їхні обличчя, шукаючи хоча б натяк на жарт. Але діти були серйозні.
– Так буде краще, мамо, – додала Марія. – У вас там буде догляд, і ми зможемо вас відвідувати. А хату ми вже продамо…
Бабуся мовчала. Її очі наповнилися сльозами, але вона не заплакала. Згодом, коли діти поїхали, вона закрилася в хаті і дала волю почуттям.
У призначений день, коли мали приїхати діти, село облетіла звістка: бабуся Олени не стало. Односельці зібралися, щоб провести її в останню путь. Прощання було людним: прийшли старі й малі, кожен ніс у серці теплі спогади про добру бабусю Олену. Тільки її діти залишалися байдужими, мовчазно дивлячись на осиротілу оселю.
Хатина на краю села залишилася самотньою. З часом її вікна стали порожніми, як і душа бабусі Олени в останні роки життя. І лише вітер, гуляючи кімнатами, намагався повернути туди хоч трохи життя. Але ні діти, ні нові власники більше так і не повернулися до цього дому. Хто знає, чи була вона потрібна їм, як і бабуся Олена за життя?
А що ви думаєте, чи справді любов може бути сліпою?
Наближається Різдво, свято тепла, любові та родинного затишку. У цей час особливо важливо пам’ятати про тих, хто завжди чекає на нас, навіть якщо мовчить. Наші батьки, з теплими поглядами і трохи втомленими руками, завжди мріють про одну просту річ, щоб ми були поруч. Не залишайте їх самотніми. Зателефонуйте, обійміть, приїдьте. Бо для них ваша увага – це найбільший подарунок, якого не замінять жодні речі. Не забудьте тих, хто колись зробив для вас усе, і нехай їхні серця наповняться радістю цього Різдва.
