Щороку сезон подарунків, то для мене справжнє випробування, адже я повинна визначити із коливань повітря і хвиль у морі зеленому, що саме хоче моя свекруха. Інга Вікторівна на пряме запитання відповідає всеосяжним – “нічого”, або “я усякому буду рада”.
Саме оте “усякому” і характеризує її відношення до того, що вона отримує. Хоча б усмішку на обличчя одягала, так ні, одразу очі під лоба і видає:
— Ні ну це тільки ти таке принести могла. Напевне, ще й гроші заплатила? Ой, я не можу з тебе.
А ти стоїш ні в сих ні в тих, бо подарунок, як на тебе, дуже хороший, а тут така реакція. За п’ятнадцять років я ні слова доброго, ні “дякую” кривенького не почула.
А потім оте, що я їй на свята приношу у якості дару, вона або віддає мені, аби я повернула до магазину, або ж передаровує комусь, але так, аби я бачила.
Цьогоріч мама попросила у мене гарну хустину, яку вона знайшла на одному з сайтів:
— Як я одягну ту хустку, та як підемо ми із дівчатами колядувати, та Маланкувати. Ох і краса буде!
Коли ж я у свекрухи запитала, що б вона хотіла, то почула ті ж слова:
— Нічого мені не потрібно. Ти ж знаєш, мені все добре буде.
Добре, то й добре. Придбала мамі хустку і отой термос про який вона мріяла багато років, а для “любої” свекрухи у гарному пакуванні коробку цукерок.
Чоловік мій обурений, як то я для своєї витратилась, а на його і не планую. Говорить, що навіть, якщо мама і от так подарунки сприймає, однак я все одно повинна придбати щось, адже інакше то буде величезна образа для неї.
Ну, можливо хоч цього року ми зі свекрухою місцями обміняємось. Після свята не тільки я буду невдоволена, а й вона.
Ну хіба ж я не права?