Далека родичка зателефонувала та попросила дозволу приїхати у суботу – вранці. Нібито розмова є.
Так дивно, востаннє спілкувалися роки чотири тому. Живе у селі з чоловіком та донькою. Яка розмова?
Довелося погодитись.
Родичка з’явилася у призначений час. Широко посміхнулася, радісно обійняла і сказала, що скучила.
Але в очах мелькало щось неприємне: занепокоєння й бажання догодити: «Тобі дещо привезла – наше, сільське». І дістала з великої сумки свиняче сало, солоні огірки, вишневе варення та мариновані грибочки.
Сіли пити чай, і господарка чекала, коли гостя по ділу заговорить. А та довго й докладно розповідала, яке важке у селі життя: «З роботою погано, платять не так, як у вас у великому місті, чоловіки лиш чарку пильнують. Мій, дякувати Богу, не такий. Працює багато, і вдома не посидить. Господарство ж у нас».
Дві свині, птиця і город. Взимку важко звільняють двір від снігу, дах протікає, а грошей немає – хоч трісни.
І ще подія: донька Марічка школу закінчує, вчитися треба, але в селі нема де. Значить, до міста їхати.
Ручки склала: «Надю, пусти Марічку до себе. Вона дівчинка тиха і скромна, тобі не заважатиме. Ми подумали, що маєш двокімнатну квартирку. Якби у мене хлопець був, я б просити не стала. А Марічка допомагатиме по господарству, і готувати вміє. Розумієш, там гуртожитків немає – ми дізнавалися, а кімнату винаймати – не потягну я. По-родинному прошу. Зроби добру справу».
Хотіла додати, що Надя одна – розлучена, проте вчасно схаменулась: раптом образиться? Значить, краще промовчати.
Господиня розхвилювалася. Обличчя напружене. Розмірковувала над пропозицією, підшукувала потрібні слова.
Встала, відкрила холодильник та закрила. Сіла: «Зрозумій мене правильно. Я ще молода жінка. А це означає, що шукаю чоловіка. І до мене можуть прийти чоловіки. Відверто говорю. Не збираюся вікувати на самоті. А роки швидко летять. У запасі не так уже й багато. До того ж звикла жити одна, а твою Марійку жодного разу не бачила. Але річ навіть не в цьому. А в тому повторюю, що чоловіка шукаю. У мене з’явився кандидат. Нещодавно познайомилися, і я не хочу прогаяти свій шанс. Вибач, але не можу. Відверта з тобою, вдавати не вмію».
Родичка знітилася, обличчя потемніло, в очах сум: «Що ж мені робити? Жодної ідеї».
Надя порадила: «Їй треба, якщо має намір вчитися, знайти роботу. І потім: навіщо очний, якщо можливості немає? Нехай працює та навчається, тисячі дівчаток так роблять. Кімнату недорогу можна знайти. А я не можу, вибач».
Піднялася гостя: «Ні то й ні».
Пішла вдягатися. Надя хотіла сказати, щоби продукти забрала. Але не наважилася.
Родичка не посміхалася, коротко попрощалася та пішла.
Ішла на зупинку і думала: «Чоловіка їй подавай. Одного втримати не змогла. Я зі своїм он скільки років живу. Помішалися на тих чоловіках».
Надя похвалила себе: «Завжди від нерішучості потерпала, відмовити не могла. А тут наче не вона, наче підмінили. Молодець! Інакше життя б не було. Чужа дівчинка поряд – брр! Ні, ні та ще раз ні. Це їхні проблеми. Не сунь у чужі справи голову».
Ситуація є поширеною. Люди іноді наобіцяють, а виконати нема ані сили, ані терпцю. Лають себе, а вже виправити щось не виходить.
