fbpx
Історії з життя
− Сім років я доглядав за нею. – зізнався Володимир. – Зустрівши тебе я зрозумів – життя проходить повз. Я ще хочу і можу бути щасливим. Ми розлучились. Все, що міг я для неї зробив. Більше сил моїх немає. Хочу справжнього повного життя, не обтяженого такою дружиною

− Сім років я доглядав за нею. – зізнався Володимир. – Зустрівши тебе я зрозумів – життя проходить повз. Я ще хочу і можу бути щасливим. Ми розлучились. Все, що міг я для неї зробив. Більше сил моїх немає. Хочу справжнього повного життя, не обтяженого такою дружиною За матеріалами Наш день

Галина було не спокійно. Мікроавтобус із Тернополя до Києва їхав занадто повільно: сніг з дощем, крижана дорога замерзає на колії, а водій просто розвів руками і сказав, що нічого не вдіє.

Галина натискала кнопки свого мобільного телефону. Мама не відгукнулася, і це ще більше посилило тривогу. І де взялась та недуга? Мусіла залишити неньку на брата і хоч на тиждень з’їздити додому, адже там були діти.

Згадавши про маленьких, трохи заспокоювалась. У неї хороші діти, але ростуть без батька. Кілька років тому вони розлучилися з чоловіком, хоча свекруха, і її мати були проти цього. Як і інші жінки,вважали що вона зробила помилку. Микола – працьовитий, у нього золоті руки.

читайте також: —Можемо провести всі необхідні тести! Зараз наука все може, – наполягала горе матір. – ти моя дитина! Тести провели, батьківство підтвердили. І тут почалось…

А також – схильність до випивання –  підсумувала Галина. Інша на її місці, можливо, й далі терпіла б. Та не вона. Вона не хотіла дихати парами чоловічого свята щовечора, і вранці дивитися на змучене обличчя . Кохання вже не було, жили лиш спогади. Іноді здавалося, що ці спогади знову стануть реальністю при найменшому бажанні. Нехай трошки іншими, але щасливими.

Це й справді Київ. Ще трохи і вона буде з мамою. Вона побігла сходами на п’ятий поверх – не змогла чекати ліфт. Напевно, занадто швидко, не зчулась, як упaла … З рук полетіло сходами все, що так довго збирала для неньки.

– Я же ви так? Хтось нахилився над нею і допоміг встати.

Незнайомець допомагав збирати пакуночки.

Галина ненароком зазирнула в чорні бездонні очі незнайомця. Якесь дивне тепло розлилось по всьому тiлу

– Хто у вас тут? – повільно запитав незнайомець.

Вона кивнула головою і сказала:

– Мама.

– Дозвольте вас провести. Я тут всі закутки вже знаю.

Чоловік називав себе Володимиром. Тут у нього сестра на реабілітації.

– Але стане краще? – спитала Галина, думаючи про матір. Як вона зараз?

– Звичайно. Хоча маємо змиритись – сестра ніколи більше не піде. Що вас зхвилювало? У вашої мами зовсім інше …

Галина вдячно посміхнулася. Так вийшло, що наступного дня вони знову зустрілися. А потім знову. Але то нічого, – заспокоїла себе Галина. Вона сиділа з матір’ю, Володимир відвідував сестру.

Іноді він запрошував Галину на прогулянку. Вечірнє місто вабило. Після невеликого райцентру, де вона жила, Київ для Галини здався чарівною недосяжною казкою. Володимир сміявся, мовляв, це просто маска.

Він говорив про себе. Давно один. Діти вже дорослі. Він живе в Києві, зараз один, тож якщо вона не проти може завітати на гостину.

Ні, вона вдячна, але … Можливо,  пізніше. Зараз вона тут з матір’ю, а кави можна випити в кафе.

Володимир не наполягав. Він просто зізнався, що з нею добре і затишно..

І ось настав час відвезти маму додому. Володимир допоміг Галині забрати речі в машину, посадити слабку жінку.

– Ну, давайте попрощаємось …

– До побачення, – перебив Галину. – Я обов’язково зателефоную вам і приїду на гостину.

Вона не знала, чи вірити. Але вона точно знала: вона вже чекала його.

Подзвонив Володимир. Приїхав. У відпустку до неї спеціально

– З мамою моєї сестри вона вже вдома, і їй краще, – заспокоювала Галина Володимир.

Їх зустрічі були частими. Галина не хотіла знову і знову відпускати Володимира до столиці.

“Ти ще не поїхав, а я уже сумую”, – сказала вона, запитуючи себе: коли вона була така щаслива? Лиш в спогадах, ще до весілля…

– Доведеться тобі знову заміж вийти І поїхати зі мною до столиці.

Галина згодна, але ж діти? Тільки діти …

А як щодо дітей? Вони вже полюбили Володимира, і він їх любить. Залишається лиш відвідати його квартиру.

Доки Володимир готував каву, Галина роздивлялась невеличку кімнату. Все складене акуратно, ніби жіночою рукою. Фотоальбом. Зі сторінок посміхаються поки чужі їй люди. «Нічого з часом я усіх вас буду знати» подумала. Аж ось фотокартка жінки у інвалідному візку « Єдиному і коханому» прочитала на звороті.

Так от з ким він був у лікарні. Не з сестрою. З дружиною.

− Сім років я доглядав за нею. – зізнався Володимир. – Зустрівши тебе я зрозумів – життя проходить повз. Я ще хочу і можу бути щасливим.

Читайте також: ” Печінковий зельц”- неповторна смакота з пeчінки і сала. Готую завжди  багато, адже це справді смачно і не дорого. Чоловік залюбки бере на роботу, ми з дітьми наминаємо до бутербродів

Галина не слухала. Зібрала речі і втекла додому.

Можливо і справді вони мають право на щастя, міркувала згодом.

Але очі. Сумні очі жінки в інвaлідному візку.

Зіна КУШНІРУК.

Текстові зміни редакція intermarium.news

головне фото firestock.ru