— Варю, ти знову зникла невідомо де? – роздратовано запитав Андрій, коли дружина зайшла до квартири пізнього вечора.
– Ти ж знаєш, що я працюю на двох роботах, – втомлено відповіла Варвара, скидаючи тісні балетки. – А що, ти не міг вечерю приготувати? Я ж просила.
Андрій навіть не відірвав погляду від телевізора, де транслювали футбольний матч.
– Я щойно з офісу повернувся, – відмахнувся він.
– «Щойно» – це шоста вечора, а зараз уже десята, – Варвара важко зітхнула. – А Петрик уже вечеряв?
Варвара та Андрій познайомилися ще на останньому курсі університету. Тоді Андрій підкорив дівчину красивими словами про кохання та безтурботне майбутнє. Після випуску вони швидко одружилися. А ще за рік у них з’явився син, якого назвали Петриком.
Однак сімейне життя виявилося не таким безхмарним, як уявляла собі Варвара. Андрій ніяк не міг знайти «достойної» роботи: він постійно змінював місце праці, пояснюючи це то незручним графіком, то низькою зарплатнею, або й «надто суворим» начальством. Врешті-решт фінансовий тягар ліг на плечі Варвари.
– Петрик уже сам перекусив, – пробурчав Андрій. – Слухай, у мене тут до тебе прохання. Завтра не могла б у банк заїхати, кредит погасити? Бо прострочення почнеться.
– Який іще кредит? – Варвара застигла, відчуваючи легку паніку. – Ти ж казав, що всі борги давно закрив!
– Ну, бачиш, друзі попросили допомогти, я виручив а вони не змогли вчасно повернути.
Усередині Варвари все закипіло від образи. Вона згадала, як минулого тижня відмовила синові у покупці нових кросівок, бо не вистачало грошей навіть на їжу та комунальні.
– Ні, Андрію, досить. Я більше не буду оплачувати твої борги, – твердо сказала Варвара. – Ти сам у це вліз – сам і розгрібай.
– Ти ж моя люба Варю! – Андрій спробував обійняти дружину. – Ми ж одна сім’я, повинні допомагати одне одному.
– Сім’я? – з гіркою усмішкою перепитала Варвара. – А де ти був, коли Петрика треба було до спеціаліста везти, або коли йому репетитор з англійської знадобився? Ти хоч раз поцікавився, як у мене справи на роботі?
Андрій ніяково замовк.
– Знаєш, я просто втомилася, – стиха промовила Варвара. – Втомилася бути єдиною дорослою людиною в цій квартирі. Я надумала подати на розлучення.
– Що? Ти жартуєш? – Андрій скочив із дивана. – А як же Петрик? Ти ж хочеш позбавити дитину батька?
– Якого «батька»? – Варвара засміялася з відчаєм. – Ти тільки сусід по квартирі, який іноді грає з ним у приставку. Справжній тато піклується про сім’ю, а не сидить на дивані.
Тут у коридор вийшов заспаний Петрик.
– Мамо, тату, чого ви так голосно говорите? – спросоння пробурмотів хлопчик.
– Усе добре, сонечко, – Варвара обійняла сина. – Просто дорослі говорять. Іди спати, завтра ж школа.
Коли Петрик пішов у свою кімнату, Варвара глянула на чоловіка:
– У тебе є місяць, щоб знайти нормальну роботу та почати піклуватися про нашу родину. Якщо нічого не зміниться, я подаю на розлучення, – суворо сказала вона й зачинилася в спальні.
Минуло два тижні. Здавалося, Андрій таки взявся за розум: влаштувався менеджером в автосалон і став приходити додому вчасно. Варвара хотіла вірити, що це всерйоз.
– Ти ж не забув? Сьогодні у Петрика в школі батьківські збори, – нагадала йому вранці Варвара, знову поспішаючи на свою другу роботу.
– Так-так, пам’ятаю, – кивнув Андрій. – Постараюся встигнути.
Увечері Варвара чекала на чоловіка в шкільному класі. Але коли збори закінчилися, Андрій так і не з’явився.
– Варваро Вікторівно, а де ваш чоловік? – поцікавилася класна керівниця. – Хотіли обговорити участь Петрика у математичній олімпіаді.
– У нього робочі справи, – збрехала Варвара, червоніючи від сорому.
Вона зателефонувала Андрієві одразу після зборів, але його телефон був вимкнений. Дорогою додому зайшла до магазину купити хліба та молока. Коли повернулася, Петрик із розчаруванням повідомив:
– Тато казав, що ми підемо сьогодні в кіно разом, після зборів.
Варвару немов скував холод образи за сина. Аж опівночі чоловік з’явився вдома, і від нього несло “святом”.
– Прости, Варю, – почав виправдовуватися він. – У мене з’явився важливий клієнт, ми уклали серйозну угоду й відзначили це.
– А що, Петрик і школа – це неважливо? – Варвара говорила пошепки, щоб син не прокинувся.
– Завтра все виправлю, обіцяю, – запевнив він.
Але Варвара лиш мовчки зітхнула і пішла спати. Надто багато порожніх обіцянок вона вже чула. Наступного дня, шукаючи підтримки, Варвара поїхала до Олени Петрівни, матері Андрія. Раптом вона зможе вплинути на сина?
– Та кинь ти ці вибрики, доню, – відмахнулася свекруха, вислухавши скарги. – Усі чоловіки такі. Мій покійний теж міг утнути що завгодно. Але я терпіла, бо сім’я – це святе.
– Але чому я маю все тягти на собі? – перепитала Варвара.
– Бо ти дружина. Вийшла заміж – терпи. А Андрій, він молодець, що роботу знайшов. Тепер усе налагодиться. Ти тільки не напосідай на нього.
Варвара пішла від свекрухи з важкою душею Здавалося, що ніхто не розуміє, наскільки їй важко від цього нерівного «партнерства».
Того ж вечора Варвара зауважила, що Петрик ходить похмурий. Коли вона вклала хлопчика спати, він раптом запитав:
– Мамо, а ви з татом, розлучитеся?
– Звідки такі думки? – збентежено перепитала вона.
– У школі Сергійко сказав, що його батьки спочатку голосно стосунки з’ясовували, а потім розлучилися. Я думаю, що у вас буде так само – Петрик зітхнув.
Варвара відчула, як стає важко дихати.
– Ми з татом просто переживаємо складний час, – обережно пояснила вона, обіймаючи сина. – Але я дуже хочу, щоб ми були справжньою родиною. Коли Петрик заснув, Варвара пішла до вітальні, де Андрій сидів у телефоні.
– Нам треба серйозно поговорити, – сказала вона тихо.
– Гаразд, – Андрій відклав телефон. – Слухаю.
– Петрик дуже переймається тим, що ми розлучимося. Та й я сама. Мені не хочеться жити в сім’ї, де я сама виконую роль і мами, і тата, і голови родини.
— Ой, прямо ти “голова родини”, – сказав Андрій із сарказмом. – Мама так і казала, що ти вже стала іншою. Надто багато на себе береш останнім часом. Переймається вона. Ну так. переймайся, бо жити одній буде тобі геть не солодко.
Варвара на мить втратила дар мови. Ото поговорили. От і випливло усе, що він про неї думає і що насправді ховає свекруха за своїми добрими порадами.
— Знаєш? – сказала Варвара тихо, – Я передумала: зараз же збирай речі і на свій хліб. А я так і бути, спробую сама пожити і подивлюсь, чи впораюсь.
Вони таки розлучились уже за пів року. Цікаво, що для Варвари мало що змінилось, хіба на продукти витрачати менше стала і вдягала виключно себе і сина, не витрачаючись ще й на одяг для чоловіка. та й з аліментами було простіше фінансово.
Отримавши їх уперше Варвара посміхнулась. Це ж треба, її чоловік вперше виділив таку суму на свою дитину. Скільки б вона не просила до того, жодного разу він не мав змоги допомогти.
Андрій швидко одружився вдруге. Нову дружину привів у дім до матері і якось швидко втратив роботу і знову ходив шукав “кращих” варіантів.
Свекруха не раз дзвонила Варварі і просила аби та відмовилась від аліментів, аже в Андрія важкі часи. Та от Варя не збиралась того робити, адже прекрасно розуміла, що такі часи в Андрія завжди.
Зрештою, свекруха повідомила що Андрій вдруге розлучився і почала просити свою першу невістку знову зійтись із її сином:
— Хлопчику тато потрібен, невже тобі не зрозуміло? – казала постійно. – Така сім’я була хороша. Що ти собі навигадувала? Нащо все зіпсувала?
Варвара вимкнула зв’язок. А й справді, така сім’я була. І чого то вона надумала піти і жити щасливо без чоловіка?
Головна картинка ілюстративна.
