Мені і досі важко дивитись на свої весільні фото. Я стою там гарна усміхнена, але той день було безнадійно зіпсовано ще з самого ранку моєю майбутньою свекрухою.
— Скільки років минуло, а вона і досі не може мені того забути? – чую як говорить мій чоловік із мамою. – Такий дріб’язок. Зрештою, вона б мені подякувати повинна, саме завдяки мені ви вже стільки років у парі.
Знаєте, можливо, я й справді не вмію пробачати, а може той час, коли я маю все зрозуміти і подякувати же не настав, хоч і минуло 20 років, та від свекрухи своєї я досі тримаюсь подалі.
Вона пробувала перевести все на сміх, навіть мене винною робила, мовляв я нічого не розумію і реагую зовсім не правильно, але для мене та жінка, сам її вигляд і голос, досі неприємні.
— Доню, так теж не можна. – вже моя мама починає. – Ну правда, у тебе вже діти дорослі. Скоро сама свекрухою станеш. Може й ти так зробиш, хто тебе знає?
— Ти смішна, мамо? Я повинна пробачити і впустити у наше життя людину, яка навмисне перетворила на попіл мені весільну сукню через свої переконання? Скажи, а чого чекати від цієї людини потім? Тоді вона пішла на таке лиш через сукню, на що вона піде якщо її думка не буде врахована в інших аспектак нашого життя? Е ні, триматимусь по-далі і спокійніша буду.
Скажу, що спершу майбутня свекруха справила на мене приємне враження. Вона була весела, сучасна і бульше була другом моєму чоловіку, ніж класичною, строгою мамою.
Ми разом у кіно ходили, в гори їздили. Я не відчувала, що поруч мама мого чоловіка. Вона попросила її називати Іриною і тримала себе саме як добра знайома, яка до нас дуже прихильна.
Разом із свекрухою ми й до весілля готувались. Ходили ресторанаии і кафе обираючи місце, де буде свято мрії. От так просто заодили на чиєсь весілля і дивились, так би мовити, як усе буде виглядати “вживу”.
Ми тоді у такі ситуації потрапляли, що й досі згадати смішно. Ми стали такими собі подругами, які дивились на речі однаково і готувались до радісної для обох події.
Непорозуміння почались, коли я собі сукню обирала. Скажу одразу, що я змалку мріяла про блакитну весільну сукню. Не прямо, як небо, а от такий ніжний щоб був, ледь вловимий відтінок.
Саме таку я й знайшла. Без тони шифону і фатину, легку, ніжну і ніби створену для мене. Шкода, що я не сфотографувалась у тій сукні до весілля, хоча б пам’ять залишилась про те, якою була моя мрія, що здійснилась.
— Блакитна? ти серйозно? – раптом сказала Ірина. – Е, ні, дариночко, такого не буде. Звісно. гарно, але блакитний – колір розлуки. Я на своєму досвіді переконалась, що жодна пара, наречена в якій була у блакитному на весілля. довго не прожила разом. та що там, ні рожевий. ні червоний. жоден із тих кольорових варіантів щастя не приніс. навіть молочний. айворі. Біла сукня – запорука щастя.
Я прийняла до уваги її слова, похитала головою, але сукню мрії придбала. Везла її додому і щастю меж не було. Підібрала прикраси, туфлі. Той день мав бути незабутнім.
Ще тричі мені свекруха забороняла ту сукню одягати. от прямо у неї якась була така зацикленість на кольорі. навіть пробувала на сина вплинути, аби той мені не дозволив те плаття одягти.
Однак, Рома справедливо вирішив, що колір сукні не вплине на наші стосунки. Що якщо нам не написано на роду бути парою. то ми нею ніколи й не станемо, хоч у білосніжне одягни всіх гостей і себе.
Ніби свекруха заспокоїлась і навіть перед самим весіллям прийшла до нас, аби впевнитись що все добре і що я буду найкрасивішою нареченою.
Мені лиш зачіску робили, Я сиділа на одному місці і нічого не підозруючи хвилювалась про те. аби встигнути зібратись, аби все пройшло гладко і без ексцесів.
Свекруха ж пішла в мою кімнату щось принести і вже за мить прибігла хапаючи повітря:
— Ххто праску не вимкнув? Дашуню. сукня. – вхопиши кухоль води вона побігла у кімнату і за мить на всю квартиру потягнуло гаром.
обставила вона все гарно: невідомий ввімкнув праску біля сукні і та зрештою зайнялась. От тільки праску ніхто не використовува ще з учорашнього вечора і вона була захована на своє місце.
У нас у нас ванна кімната велика. тато свого часу об’єднав її з балконом і там у нас усе для прасування і дошка і сама праска. Тож як вона мала б опинитись увімкненою у моїй кімнаті та ще й біля сукні?
Я одразу все зрозуміла. Одразу. Свекруха ж шкодувала мене, раптом почала обдзвонювати знайомих і “випадково” знайшла білу сукну весільну у якоїсь троюрідної сестри двоюрідної бабки, яка її ще й готова була привезти за п’ять хвилин. Сукня ула мого розміру, навіть довжина ідеальна. Біла, біла.
Весілля відгуляла я у тому платті. Скинула і власноруч віднесла на смітник. гарна сукня, але мені вона була противною. Зі свекрухою я більше не спілкувалась, хоч спершу вона заперечувала свою причетність, але за роки не раз проскочило: “Ой, подумаєш, сукню я їй зіпсувала”.
Знаєте, у мене вже дорослі діти, вони багато роблять не так. як би зробила я, не тих друзів обирають, не тим займаються, не так одягаються, але мені жодного разу у голову не прийшло діяти так як моя свекруха, аби тільки вийшло на моє.
Не спілкуюсь і спілкуватись не буду. Хай кажуть, що я повинна пробачити і забути, але мало хто розуміє, що справа не тільки у сукні.
ну от ви б впустили таку людину у своє життя?
Головна картинка ілюстратвина.
