“Скільки цього разу треба” – мовив чоловік похмуро, як тільки я поклала слухавку. Я зніяковіла під його пильним поглядом, а сама гарячково вигадувала суму, яка б не викликала у ньому бурі емоцій. Знаю, якщо скажу правду, то спілкуватись з онуком не зможу – чоловік заборонить.
Ми із чоловіком уже 25 рік на заробітках в Італії. Поїхали, коли син наш був у дев’ятому класі. Хоч, ніби ми і гарно жили, чоловік мав хорошу посаду, але ми добре бачили, що в селі перспектив ніяких і що скоро наш цукровий завод закриють.
Так воно і трапилось, але вже ми були далеко. У селі залишилась моя мама, порожній дім і син, який жив у бабусі. За Ромку нашого я була спокійна, бо хлопець у нас був і спокійний і домашній і працьовитий.
Син закінчив школу із відзнакою і завдяки тому, що ми були на заробітках із чоловіком, зміг отримати освіту у одному із найкращих ВУЗів нашої країни.
Після інституту він знайшов дуже хорошу роботу і вже коли ми надумали купувати йому квартиру у столиці, то добру таку частину додав із своєї кишені, адже заробіток дозволяв.
Ми тішились сином і бажали йому гарної долі. Коли ж Ромка нарешті повідомив, що одружується, ми були схвильовані і радісні водночас. Все ж не щодня із невісткою знайомишся.
Ліза нас розчарувала, тут я кажу щиро. Дівчина була напрочуд гарною, мило посміхалась і намагалась здатись приємною, та от фальш відчувалась. Принаймні ми із чоловіком її відчули одразу.
Звісно, з сином ми намагались поговорити. Бачили, що він закоханий, просили пожити для себе, не поспішати зі шлюбом, та от Лізі треба було весілля, і лімузин, і фото з Мальдів.
Неприємний осад у нас залишився і від спілкування зі сватами, адже ті були впевнені в тому, що виростили квіточку і буквально нічого не збирались робити задля добробуту власної доньки:
— Виросла, вийшла заміж, стала дорослою. Далі вже хай сама із чоловіком.
Весілля оплачували ми повністю, бо сватам воно не було потрібно, а от син заради того, аби Лізі догодити здатен був і небо до ніг покласти. Витратились ми і дуже, бо тільки сукню вона за тисячу доларів придбала.
Та от той шлюб довго не протримався. На четвертий рік спільно життя син виставив Лізу за двері. Сам нам потім дорікав, як ми дозволили йому таку помилку зробити. Любов, любов’ю, але коли жінка не збирається ні в квартирі прибирати, ні їсти готувати, ні дитям займатись, якось одним коханням не протягнеш довго.
Ромка вдруге одружився, зараз із дружиною вони будують життя з нуля за океаном. З Лізою він не спілкується, бо розлучення було дуже не простим. Лиш ми і підтримуємо з нею зв’язок та й то – заради онука.
— Літо прийшло. – телефонує Ліза. – Ми з Артемом на море повинні поїхати. Цьогоріч Болгарію обрали. Я дізналась і про оренду житла, і про харчування, і про розваги. Трьох тисяч євро на десять днів повинно вистачити.
От такі дзвінки я отримую від невістки ледь не щомісячно. То їй на одяг для онука, то на якусь нову секцію, то на новомодну школу раннього розвитку.
— Мамо, припини це, – каже син постійно, – Артемко виросте, я йому все поясню. Не передавай гроші бо тому ні кінця ні краю не буде. Я щомісячно передаю 500 доларів на сина. Все, досить.
Але я не можу відмовити невістці, бо як тільки я передам чи менше, чи відмовлю, вона припиняє з нами спілкуватись. Пробую додзвонитись, а вона трубки не бере тижнями. Потім скаже, що не мала часу, бо працювала, адже її саму із дитям залишили. А я ж онука люблю, хай хоч відеозвязком, а побачу, поспілкуюсь.
А от нині Лізі треба авто і терміново. Бачте, тато машину свою продав, а возити Артемчика на заняття їй немає на чому:
— Таксі нині і не викликати от так одразу.
Чоловік як почув, заборонив мені узагалі з Лізою спілкуватись. Каже, що то вже занадто і невістка колишня перегнула палицю.
— А далі – квартиру будеш купувати, бо хочеш із онуком побазікати, так?
А я й не знаю вже, як мені бути і що робити. Онука я дуже люблю і не уявляю, як то буде, якщо не зможу із ним спілкуватись.
А може де позичити тих грошей і віддавати потрохи? Все ж, то для онука мого.
Як думаєте?
Головна картинка ілюстративна.
