Слова чоловіка були виважені і дуже розумні, але від того не менш абсурдно звучали. А обличчя? Говорить переповнений власною гідністю і значущістю моменту.
— Сергію, а ти нічого не переплутав? – запитую не знаючи, чи то сміятись, чи вже плакати можна. – А нічого що вона твоя колишні дружина? Ти мені зараз намагаєшся сказати, що ми їй щось винні?
Мене звати Ганна і мені тридцять шість. Вже п’ять років я щаслива дружина свого Сергія. Це мій перший шлюб, а ось у Сергія він другий. Від першого шлюбу у нього двоє дітей, і, зізнаюся, я завжди знала, на що йду, погоджуючись на стосунки з ним.
Сергій розійшовся зі своєю першою дружиною ще до нашої зустрічі. Їхні діти, Маша й Тимофій, залишилися жити з матір’ю, і Сергій чесно платить аліменти, завжди допомагає, коли це потрібно, і взагалі тримає руку на пульсі.
Він у курсі всього: від шкільних успіхів дітей до стану здоров’я своєї колишньої тещі. І хоча це іноді дратує, я намагаюся ставитися до цього з розумінням. Діти є діти, і зв’язок із ними Сергій ніколи не втратить.
Але кілька днів тому трапилося те, що вивело мене з рівноваги. Сергій за вечерею почав натякати, що у його колишньої дружини, Валерії, виникли серйозні фінансові негаразди.
— Уявляєш, у Лери грошей ні копійки. Три роки тому вона авто узяла в кредит, ну те, що ото тесть коли на риболовлю їздив в річці залишив на вічний спочинок. Так от тесть кредит не закрив, а мусить Валерія. Зараз без роботи, хоч сядь і плач.
Я мовчала, слухала, як він з жалем розповідає, що у зв’язку із такою ситуацією, Валерія думає свою квартиру здати в оренду а йти жити до батьків. А там же тесть колишній не надто спокійний.
— Знаєш, Ганно, мені дуже шкода дітей.
Тоді я просто промовчала. У глибині душі вже розуміла, до чого він веде. Але наступного дня розмова повторилася. Сергій був явно налаштований серйозно.
— Я вирішив, що буду допомагати Валерії хоча б третину зарплатні віддаватиму, все ж їй легше буде.
Я навіть не одразу зрозуміла, що він сказав. Третину? Щомісяця? Колишній дружині?
— Ти серйозно? — запитала я, намагаючись не підвищувати голос.
— Звісно. Це важливо. Уяви, що то за життя буде в дітей біля діда і баби. А до нас я їх забрати не можу. Куди?.
Мені здається, у цей момент мене охопило все: і обурення, і розчарування, і навіть жаль до себе.
— Послухай, Сергію, — почала я, намагаючись говорити спокійно. — Я розумію, що ти турбуєшся про дітей. Але Валерія, її життя— це не твоя відповідальність. Це вже чужа тобі людина. Ти й так робиш усе, що можеш: платиш аліменти, допомагаєш. Діти твої забезпечені. А її життя то її життя.
— Ганно, все не так просто. Це питання майбутнього моїх дітей. Я не можу просто дивитися, як у їхньої матері все летить шкереберть.
— А як щодо нас? Ми теж сім’я, якщо ти забув. Чому ми повинні на собі економи, щоб допомогти твоїй колишній? Чи нам ті гроші будуть зайві. Ти й так дітям віддаєш майже половину зарплатні. Що тоді залишиться? Вісім тисяч, сім?
Розмова завершилася мовчанням. Сергій образився, пішов до іншої кімнати й не розмовляв зі мною до кінця вечора. А я залишилася одна з цим гірким відчуттям: наче мене поставили на другий план.
Наступного дня ми поговорили знову. Я намагалася пояснити свою точку зору більш спокійно:
— Сергію, я розумію, що ти хочеш зробити для дітей усе. Але це не означає, що ти повинен вирішувати негаразди у житті Валерії. Вона сама дала авто батькові знаючи який він. Це її відповідальність.
— А як щодо дітей? — запитав він.
— Ти робиш для них усе: платиш аліменти, проводиш час із ними, підтримуєш. Але ми теж сім’я. І мені не зрозуміло чому ти навіть не уявляєш, як це вплине на нас.
Сергій замовк. Здавалося, він почув мене. Але я знала, що ця історія ще не завершена.
Я цілий день обмірковувала ситуацію. З одного боку, я розуміла його турботу про дітей. З іншого боку, мене непокоїло, як легко він був готовий поставити наші інтереси на другий план. Я ніколи не була проти того, щоб Сергій підтримував своїх дітей, але де межа?
Мама почувши мою розповідь лиш головою захитала:
— Я казала тобі, що буде так. То лиш початок, тій Валерії усе життя щось та треба буде за рахунок колишнього. А що? Зручно: клацнув пальцями зробив сумні очі і колишній починає допомагати бо ж там діти. Подумай, чи воно тобі треба, доки свої не з’явились.
От і задумалась я. Скажіть, то я душі не маю і ситуація й справді складана. там діти, треба допомогти, а чи Валерія зручно влаштувалась і таки треба мені тікати, доки не пізно
Як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
