Я поверталася додому, відчуваючи щиру радість та неймовірне полегшення. Щойно провела маму на вокзалі, і тепер в мене вдома трохи віддиху, спокою. Без неї я можу робити все, як вважаю за потрібне: виховувати дітей без постійних зауважень, не турбувати чоловіка в його вихідний.
Мама ж обов’язково б обурювалася, що він цілий день лежить на дивані замість допомагати, а діти засижуються біля телевізора і вже “псують очі”. А так – у кожного в родині тепер є своє власне право на відпочинок!
Сидячи в автобусі, я милувалася краєвидами за вікном, намагаючись повністю поринути у власні думки. Але щось мене відволікало: поруч сиділа жінка, яка весь час метушилася, крутилася, й було видно, що вона наче хоче завести розмову. Я не з тих людей, хто любить слухати чужі роздуми, особливо коли незнайома людина прагне поділитися переживаннями. Тож, сподіваючись, що вона знайде собі інше заняття, я відвела погляд.
Проте жінка раптом звернулася до мене: — Мама вже не зателефонує, розумієте?
Її слова пройшли крізь мене як холодний вітер. Я коротко кивнула, навіть не знаючи, що сказати. Було дивно уявити, як ця жінка у своєму віці так відчайдушно чекає на дзвінок від мами. І все ж вона продовжувала:
— Я би все віддала, аби вона ще раз мені подзвонила. Щоб поскаржилася на щось дріб’язкове, запитала про дітей, щоб я відчула себе її маленькою дівчинкою…
Її слова зачепили мене за живе. Я згадала, як мама мене щодня дістає дзвінками з непроханими порадами та невгамовними настановами. Кожен розмовний день розпочинається з її невдоволення: “Не так готуєш, діти розпещені, чоловік зовсім лінивий та ще й невірний”. Годинами вона розповідала про життя рідні — тітки Галі, троюрідної сестри, двоюрідного брата й навіть того далекого родича, з яким я ледь знайома.
А особливо нестерпно ставало перед святами. Наприклад, перед Різдвом, коли мама просто завалює питаннями. “Що на Різдво будете готувати? Дванадцять страв? Хліб і узвар додала? Не забувай: дванадцять, бо традиції важливі!” І навіть коли я жартома зауважувала, що хліб та узвар в нас таки буде, вона у відповідь сердилася: “Це не рахується!” У мами був строгий перелік необхідного, і про нього вона нагадувала постійно.
Того разу вона примудрилася додати ще один пункт: — І води з вечері не виливай. Вона цілюща, допомагає від живота!
Я не могла з нею сперечатися. Хоч у мені прокидалася думка, що від тієї води я б скоріше на білому коні сиділа, ніж одужала. Усі ці мамині ритуали часом здавалися мені смішними та нав’язливими. І навіть зараз, згадуючи про це, я ледь не всміхалася, дивуючись, чому вона все життя продовжує так піклуватися.
Жінка біля мене все говорила, і раптом мене вразила думка: як би я почувалася, якби більше ніколи не почула маминого голосу? Якби не було цих докорів, турбот, дзвінків? Я поглянула на стареньку поряд, на її зажурений погляд, і в мене стислося серце. Вона, мабуть, чекає цього дзвінка ще відтоді, як мами не стало.
Раптом я подумала, що навіть її дрібні докори і традиції наповнюють моє життя якимсь особливим змістом.
Коли я повернулася додому, першою думкою було набрати маму. Вона відповіла, і навіть не змусила мене чекати. — Привіт, мамо! Як ти доїхала? Все добре?
Її розповідь була довгою: автобус незручний, водій їхав наче з дровами, але вона врешті-решт дісталася додому. — Ну, всюди добре, але вдома найкраще, — зітхнула вона. — Тільки дивись, не викидай нічого, що я привезла. То гріх!
Я пообіцяла, що збережу все — і навіть її знаменитий сир бринза. Такої специфічної їжі не кожен витримає. А той, хто вперше відчує запах, напевно не захоче відкривати банку вдруге. Але ця страва чомусь так запам’ятовується, що навіть після тривалого часу звикаєш до її смаку. Я жартома запитала, коли вона ще привезе.
Мама заговорила про інші страви, про те, як готувати, що купити. І я слухала її, знаючи, що ці розмови для неї так само важливі, як і для мене. Її поради стали чимось незамінним у моєму житті. І я раптом усвідомила, що ця “настирливість”, котра колись здавалася дратівливою, наповнює кожен день якимось особливим сенсом.
Мама все ще говорила, а я просто слухала її, мовчки усміхаючись. Я раптом збагнула, що хотіла б залишатися її донечкою якомога довше. Ця звичка не має зникати, як і всі її нагадування про “дванадцять страв” чи “цілющу воду”. Навіть найменші її поради тепер здавалися мені надзвичайно цінними, як і самі спогади про дитинство, коли вона піклувалася про кожну дрібницю.
— Мамо, я тебе дуже люблю, — сказала я, можливо, занадто раптово.
Вона сміялася, відповідаючи так, як і завжди: — Ой, не бреши!
Але її голос був теплим, і я відчула в ньому таку любов і тепло, що не втрималася — сльози радості виступили в мене на очах. Я зрозуміла, що поки є можливість чути мамин голос, кожен дзвінок та її прохання будуть моїм найбільшим щастям. Тому я не можу знецінювати її турботу, її бажання оберігати мене навіть у дорослому віці.
Зараз я збагнула: нехай навіть поради її інколи дратують, але саме це й означає для мене — бути маминим дитям, відчувати її любов та присутність. І цього не замінить жоден вільний день удома чи вихідний без настанов.
