Я чоловікові пробачила, бо в тих обставинах, в яких ми тоді були, не дивно, що й розбіглися, адже вже дуже на нас всі напосілися.
Тоді Володя прийшов до мене в прийми, я мала ще молодшу сестру, але вона жила окремо зі своїм чоловіком. Звичайно, що почали ми вже так собі господарювати, що й ремонт затіяли, батьки не заперечували, адже все було на гроші Володі. Ми зробили прибудову, зробили ванну, вже думали про те, де робити дитячу, як тут сестра з дітьми стала на порозі.
– Мамо, я покинула Сашу, буду жити з вами.
І самі вже розумієте, як то жити з чужими людьми. Особливо обурювало Володю те, що сестра могла годину сидіти в ванній.
– А що таке, – казала вона на мої зауваження, – я маю якось зняти стрес, то не маю права набрати собі ванну і поніжитися? Як вам так кортить, то на вулиці є туалет.
А там і на продуктах, а ще плюс діти галасливі та не слухняні, яким не можна було робити зауваження.
Я дуже догоджала чоловікові аби загладити ці всі непорозуміння. Ми сто разів обговорювали аби піти знімати квартиру, але Володя казав:
– Я витратив на ці ремонти стільки, що міг би вже внесок зробити за квартиру. А тепер що? Знову з початку? Хай твоя сестра йде геть.
В результаті отаких розмов, чоловік поїхав на заробітки і там собі когось знайшов. Мені донесли, а він не відпирався.
Ви собі уявляєте, як я почувалася? Я винуватила всіх навколо, адже, якби не сестра, то чоловік би працював в Україні, а не їхав заробити на свою квартиру.
Якби не батьки, які не хотіли сестрі вказати на двері, бо ж онуки…
Якби не чужа жінка, яка з якогось дива вчепилася до мого чоловіка…
Для мене Володя був заручником обставин і якби він мені все пояснив з його точки зору, то я б повірила йому і стала на його сторону.
Але він сказав, що щасливий.
Минули роки. Сестра вдруге вийшла заміж, поїхала жити в місто з дітьми. Батьки так само виїхали за кордон, а я лишилася сама в цій великій хаті. В мене державна робота і мені цілком вистачає грошей на прожиття.
І ось чоловік вернувся до мене. Сказав, що я – краще, що сталося в його житті і він хоче це повернути.
Я радо його прийняла, бо у мене після нього майже не було стосунків.
І ось в нашому розпорядженні ціла хата, він може годинами сам сидіти в ванній, я й далі займаюся домашніми справами, але Володю знову щось не влаштовує. А саме – моя поведінка.
Я не розумію, про що він, адже я так само готую і прибираю, як колись, питаю, що він хоче і те йому й готую. Який каже одяг випрати і випрасувати – те й роблю. Все чисто.
– Ти не стараєшся, – каже тоді Володя.
– Що?
– Ти не стараєшся. Колись, коли ми тільки починали жити, то ти дуже старалася. Мені подобалося прокидатися від запаху кави в ліжку, я любив, що ти мене сто разів питала чи мені чого не треба, як ти мені писала і телефонувала, а тепер ти ставишся до мене байдуже.
– Але це не так. Я роблю те все, що ти кажеш.
– Ні, не робиш. Я не відчуваю більше цього тепла, яке я пам’ятав і заради якого до тебе вернувся. А його нема.
Я вже нічого не розумію. Що не так? Будинок в нашому розпорядженні, я та сама жінка, він той самий чоловік, а нічого не клеїться.
Мені здається, що я добре ставлюся до чоловіка і не розумію, чому він так каже. Невже він хоче знов мене покинути?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
