fbpx
Історії з життя
Слухай, — зам’ялася стара, — Ти б мені не могла позичити три тисячі гривень? Мені вони дуже потрібні. Я тобі з пенсії віддавати буду. А ще у мене є колечко, від матері залишилося. Я його продам, і поверну тобі гроші. Тільки Віті своєму нічого не кажи. Він у тебе ще та скнара

Бабуся жила в цьому будинку вже дуже давно. Жила вона разом з маленьким, стареньким собакою. Характер у бабусі був кепський, собака їй під стать. Бабуся скандалила з усіма мешканцями під’їзду. Бо вони то світло не вимикають, то шумлять сильно, то насмітять. Песик також виглядав з-поза ніг господарки і погавкував на перехожих.

Найбільше вона не любила сусіда навпроти — Вітьку. Дружину його ще терпіла, вона їй часто уколи робила, а ось Вітьку сильно недолюблювала.

— Знову цей Вітька автомобіль свій тут залишив. Ні пройти, ні сісти на лавці, — постійно бурчала вона.

— Та, годі вам. Адже він нікому не заважає, — захищали Віктора сусіди.

— Як не заважає? А он третього дня це авто, як заверещить. Я дуже злякалась.

— Це через те, що Ви самі палицею по колесу вдарили, ось і спрацювала сигналізація.

— Нічого я не робила, просто повз проходила. Воно саме заволало. Я так злякалася, що лікаря викликала, — зізнавалася бабуля.

Собачка загавкав в знак згоди. Сусіди з нею не сперечалися, не бачили в цьому ніякого сенсу.

Одного разу вийшла бабуся на вулицю, сіла на лавку. Обличчя задоволене. Очі хитрі.

— Здрастуйте, — привіталася Вікторова дружина, — Як Ваше здоров’я? Уколи ще потрібно буде робити?

— Мені уколи вже робити не потрібно, — відповіла бабуся.

— Як це? — Не зрозуміла жінка. — Вам же їх лікар призначив.

— Я пігулки купила. Дуже хороші. Правда дорогі трохи. Пити їх потрібно регулярно. Одну вранці, одну ввечері. Роки додаються, а всі проблеми відступають.

— А де Ви їх купили? — поцікавилася сусідка.

— Є добрі люди. Принесли. З великою повагою зі мною розмовляли. Це секретні засоби. В аптеці не продаються. Не хочуть, щоб народ здоровим був. Кому тоді свої продаватимуть, якщо всі видужають?

— А Вам вони чому продали? — посміхнулася Вікторова дружина.

— Пошкодували. Хороші люди. Ось тільки пігулки дорогі. Вони навіть почекали, поки я в банк збігаю. Обіцяли ще принести.

— Бабусю, а можна я подивлюся на ці ліки? А краще, продайте мені одну пігулку, для проби. Може і я такі куплю.

Бабусі не дуже хотілося розлучатися з чудодійним засобом, але після довгих умовлянь і обіцянок сходити в магазин, вона погодилася.

Придбавши чудо препарат, жінка побігла до подруги фармацевта.

— Звичайні, дешеві вітаміни, групи В,— заспокоїла її подруга, — Не зашкодять старій. Упаковка взагалі не медична. Взяли красиву коробочку, написали назву і продають. От пройдисвіти.

— Шкода її, напевно останні гроші віддала. А як їй сказати? Засмутиться, ще й тиск у неї підніметься. Я чоловікові про це розкажу, він щось придумає.

Через тиждень бабуся подзвонила у двері Вікторової квартири. До неї вийшла його дружина.

— Слухай, — зам’ялася стара, — Ти б мені не могла позичити три тисячі гривень? Мені вони дуже потрібні. Я тобі з пенсії віддавати буду. А ще у мене є колечко, від матері залишилося. Я його продам, і поверну тобі гроші. Тільки Віті своєму нічого не кажи. Він у тебе ще та скнара.

— Гроші? А Вам навіщо?

— Зараз хлопці прийдуть. Мені пігулки принесуть. Залишилися останні дві упаковки, якраз на три тисячі гривень. Будь ласка, допоможи. Мені без них, ніяк не можна. — благала стара.

— Гаразд, — відповіла Вікторова дружина, — Тільки за однієї умови. Гроші великі, тому я піду з Вами. Проконтролюю, що й до чого.

Бабусі така пропозиція не сподобалася, але діватися було нікуди, кошти ж потрібні. Жінка, щось пошепки сказала чоловікові, взяла гроші і зайшла в квартиру до бабусі.

Через деякий час пролунав дзвінок. На порозі стояли два продавці, а позаду них був Віктор і його друг з першого поверху. Стара дуже засмутилася.

— А ви чого приперлися? Це мені принесли. Я їх перша замовила і всі куплю.

Вітя посміхнувся і легенько підштовхнув одного продавця в спину.

— Бабусю, ми приносимо вам свої вибачення, — промимрив один із продавців, —Тут невелика помилочка вийшла.

— Що? Продали мої пігулки оцим двом бовдурам? — старій було прикро.

— Ні, ні, — спохватився продавець, — Перший раз ми уважно не подивилися, а виявляється, що Ви є в списках на безкоштовну роздачу ліків. Ось ми повертаємо Вам гроші, тисячу п’ятсот гривень, за першу упаковку. А останні дві упаковки, наша фірма дарує Вам за заслуги.

— Які ще заслуги? — Не зрозуміла бабуся.

—Ну, — зам’явся продавець, — Ви за порядком стежите. Всьому будинку допомагаєте. Он собака у Вас дуже хороший.

— Дякую, синку, — розчулилася бабуся, — Давайте я вас чаєм пригощу з пряниками.

Але все зіпсував той неприємний Вітя.

— Ніколи нам, бабусю. Нам із хлопцями вже час прогулятися до відділку поліції. Там начальник на них чекає. Він теж є у списках на роздачу безкоштовних препаратів.

— Ну гаразд. — Погодилася бабуся. — Він же ж начальник.

Минув час. Бабуся, як завжди, виходила посидіти на лавці зі своєю собачкою. Коли, бачила Вітю, вона завжди бурчала: «Сяє, як мідний п’ятак. От, телепень, напевно не одну упаковку собі привласнив. П’є тепер мої пігулочки, здоровішає».

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page