Слухайте, я попросила сусідку за батьком приглянути, тим більше, що й їй не з медом, але це вже переходить всі мислимі і немислимі грані, як в тій приказці – пусти за стіл, а вона й ногами на стіл. Як тепер мені бути – адже така була певна, що батько все мені та дітям залишить

Я одиначка в батьків і вони разом прожили сорок років, доки мами не стало. Тато геть підупав і мені приходилося до нього їздити щотижня, неначе йому не сімдесят скоро, а сто. Те його не цікавить, туди він не піде, так йому не підходить, чого зателефонувала, чого часто не телефонуєш… Я теж маю родину, яка мені голови завертає, а тут тато, наче мала дитина розійшовся.

І з такими думками я до нього йшла, як побачила на сходовій нашу сусідку тітку Василину, вона мала заплакані очі. Я її давно знаю, тому й спитала в чому річ, а вона на мене й вивалила все, що на душі:

– Ой, Наталю, сил моїх більше нема так жити, покликала на свою голову сина з невісткою, а тепер права голосу не маю, лиш йди на роботу та працюй і мовчки нас обслуговуй. А мені до пенсії лише рік, а як далі з ними жити?

Сусідка овдовіла п’ять років тому, важко переживала втрату чоловіка, тому вирішила, що син та онуки її розрадять. Але не врахувала того, що з роками молоді почали все більше розпрямляти плечі і ще й діти почали вчитися, що бабусі можна й слова всілякі казати. Син Василини бачив все і мовчав, не хотів ставати на захист матері. І отак вони й жили.

І тут мені спала чудова ідея.

– Тітко Василино, а переходіть жити до мого батька? Йому догляд потрібен та й колись ви товаришували, я ж пам’ятаю, як ви приходили до нас зі своїм чоловіком?

– А що?, – сказала вона, – Я згодна, вже краще так, ніж з рідними людьми.

Я привела її до батька і той не дуже прийняв цю ситуацію, але тітка Василина сказала, що спочатку буде просто приходити і щось варити, а там буде видно.

Яким же було моє здивування, коли я почала бачити неймовірні переміни у батькові, він став пахнитися і голитися! В очах блиск, а далі й звістка – вони одружуються!

– Тату, але ж не обов’язково одружуватися!

– Ще ти мене будеш повчати. Тим більше, що ми їдемо в тур Європою в весільну подорож!

Я просто слів не маю. Яка подорож, адже це купу грошей!

– А я тобі казав аби ти одразу документи на власність робила, а тепер що?, – додавав мені чоловік, – Тато все мені залишить, я єдина донька!

Я пішла до батька знову аби він вже якось подумав про те, що не так люблять його, як його власність. А ще та тітка така сердобольна та ображена, а на практиці виявилося, що свого не упустить.

Я батька не застала вдома, а сусідки під під’їздом мене просвітили, що вони поїхали на пікнік.

– На велосипедах парком катаються, за ручки ходять. Тьху, – казала одна сусідка, – І ще й собаку завели! Таке щось незрозуміле на довгих ногах і дрижить.

Ну знаєте, рідному онукові шкода велосипед купити, а тут і тобі собака і подорож, і ще й пікніки! Та що це таке діється? Так, ми не поїхали до нього на розпис, але ж це не привід викреслювати нас з кола спілкування. Як вже так роз’їздився, то може й до нас приїхати та онуків провідати!

Я дуже шкодую про свій вчинок і взагалі не думала, що все так повернеться, адже тато так любив маму. А тепер виходить, що він з іншою жінкою собі чудово живе і про маму й не згадує. Як мені бути в цій ситуації чи вже пізно переконувати в чомусь батька і моє майно пропливає повз мене? Порадьте, будь ласка!

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page