Ми з Іриною дружили з садочка, далі разом вчилися в школі і вступили в одне училище, дівочили теж разом і так само разом стали матерями.
Але була одна звичка в Ірини, яка мені не подобалася – вона любила позичати одяг.
– Та дай мені поносити, що тобі шкода? Й так в шафі міль його поїсть!
І я давала, а потім бачила й розпороті шви і дірки, чи таку пляму, що вже її нічим не виведеш. Це плаття я купила собі на сорок років, одягла на ювілей і всі були в захваті, як воно мені пасувало, коли ж я побачила погляд Ірини, то зрозуміла, що вона вже його хоче позичати. І не помилилася.
– Нелю, мені на весілля на наступний тиждень їхати, позичиш мені це плаття? Ну я тебе дуже прошу!
– Ірино, воно у мене єдине гарне лишилося, єдине ціле лишилося, – наголосила я.
– Слухай, це ж лише річ! Що тобі шкода для подруги? Я ж тебе не з одної халепи витягувала колись і не одні колготи порвала.
Я справді в дитинстві була дуже неуважна і Ірина часто мене чи з паркану знімала, чи з рівчака витягувала, з дерева допомагала злізати, і сама свої речі псувала. Певно, відтоді я стала більше уважна, бо мама мене в кут, як тільки бачила нові діри на сукенці. А от Ірина не змінилася.
І отак вона у мене те плаття й виманила, я ще надіялася, що вона не влізе, але та прийшла в корсеті і таки впхалася. Воно на ній сиділо просто ідеально, але я була певна, що після двох столів та танців його не буде і вже в думках з ним прощалася. Де ж я думала, що я попрощаюся і з Іриною?
Ця дорога на весілля стала для Ірини останньою..
Я так побивалася за подругою, що про плаття навіть і не думала, а якби вона мені не почала в ньому снитися, то я б і не згадала про нього.
І ось тепер воно у мене висить у шафі! Як це так?
Я вибігла з квартири і почала ходити навколо будинку, очікуючи, коли чоловік прийде з роботи, щоб разом зайти в квартиру. Той дуже здивувався, що я його чекаю біля під’їзду.
– Щось сталося?
– Так, але ти маєш найперше побачити, – відказала я, ведучи його просто до шафи, – Ти бачиш?
– Що?
– Плаття бачиш?
– Тут багато твоїх сукенок.
– Так, але зелене бачиш?
– Так.
– Значить не привиділося, – скрикнула я.
Чоловік нічого не розумів, а я так уривчасто переказувала, що він мені аж води подав.
– Вона мене кличе до себе, розумієш?, – завершила я свою розповідь трясучись.
І тут чоловік почав реготати.
– Ти чого?
– Та ж Віктор заходив вчора і приніс це плаття. Якраз речі розбирають Іринині от воно в шафі й було. Він сказав, що добре пам’ятає, що то твоє, бо у них була ціла суперечка з Іриною через нього.
І справа була така – Ірина знову одягла моє плаття і крутилася біля дзеркала, а далі й каже чоловікові:
– Ні, я його не візьму. А як і справді зіпсую? Я ж себе знаю, а сидіти все весілля як статуя, щоб плаття не зіпсувати – то ж наче на весіллі й не бути. Давай чоловіче гроші на нове!
І ось тут вони й поперечилися, бо Віктор казав, що як він йде в весільних штанях, то й вона має якось влізти в старі плаття і що то за мода кожного разу нове плаття купувати, він так собі ніколи на гараж і не наскладає.
Я пішла в церкву і найняла службу за мою найкращу подругу. І вона мені більше й не снилася, проте, я не розумію, що вона мені хотіла сказати, як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
