fbpx

Сьогодні виповнилося рівно рік, як Лідія Петрівна залишилася сама. Після втрати чоловіка з нею деякий час жили син зі своєю дружиною, але коли вони побачили, що переживання матері потихеньку вщухають, вони повернулися знову до своєї квартири, яка була на іншому кінці міста

Сьогодні виповнилося рівно рік, як Лідія Петрівна залишилася сама. Після втрати чоловіка з нею деякий час жили син зі своєю дружиною, але коли вони побачили, що переживання матері потихеньку вщухають, вони повернулися знову до своєї квартири, яка була на іншому кінці міста. А Лідія Петрівна, щоб не вити від самотності, щодня змушувала себе, не менше години, гуляти вулицями міста.

І сьогодні, ближче до вечора, не зважаючи на осінній холод, вона знову взяла парасольку і вирушила на прогулянку. Вийшла з під’їзду і ахнула — замість обіцяного дощу з неба падав м’який перший сніг.

Вона одразу посміхнулася. Бо згадала, як познайомилася зі своїм чоловіком. Єдиним чоловіком, з яким прожила майже сорок років. Був такий самий вечір, такий же сніг, і…

І ноги самі понесли її до старого парку, до того самого місця, де раніше стояла старомодна лава з чавунними литими боковинами. На тій лаві вони й познайомились. На початку двохтисячних лава кудись зникла, а нову, як це у нас заведено, поставити забули.

Але сьогодні, здається, був вечір чудес. Ще здалеку Лідія Петрівна побачила нову лаву, хай і не таку, як раніше, але вона стояла точно на тому самому місці.

Лідія Петрівна квапливо побігла до лави, з розмаху всілася на неї і зареготала. Боже, як вона зраділа цій лавці. І, як на замовлення, пішов густий, лапатий сніг.

— Жінко, у вас сірників не знайдеться? — раптом пролунав за спиною приємний баритон.

Лідія Петрівна застигла.

Цього не могло бути, але саме так починав знайомство із нею її коханий чоловік. Він «вкрав» цю фразу в однієї театральної героїні з кумедно-смішної і водночас непростої п’єси, яку Лідія Петрівна знала майже напам’ять. Тоді було дуже модно ходити в театр, а ця п’єса йшла на підмостках досить часто.

— Вибачте, ще раз, — повторив голос, — у вас випадково немає сірників?

— Є, — відповіла вона з тремтінням у голосі, хоч сірників в неї не було.

— Не може цього бути, — сказав чоловік.

— Чому?

— Тому що сучасні жінки реагують на таке запитання дуже негативно. Ви дозволите сісти поряд з вами?

— Дозволю, — сміливо відповіла вона.

Чоловік обійшов лаву і сів поруч.

А вона боялася навіть подивитися на нього. Хоч і була впевнена, що це не її чоловік, а зовсім інша людина. Та їй все одно було трохи страшно. Небагато, зовсім чуть-чуть.

«Та якщо це він і прийшов за мною звідти, нічого страшного в цьому немає, — подумки заспокоювала себе жінка. — А якщо це хтось інший, він все одно не може бути поганою людиною, бо, напевно, не просто так він сказав саме ці слова».

— Жінко, вам подобається ця лава? — Задав дивне запитання чоловік.

Але вона зовсім не здивувалася і квапливо відповіла:

– Дуже.

— Вона зручна?

— Так, — легко відповіла вона. — Майже така сама, як і та, що стояла тут раніше.

— То ви пам’ятаєте стару? – у свою чергу здивувався чоловік.

— Звісно!

— Що справді? — радісно посміхнувся він. – Значить, я недаремно старався.

— Ви? — Вона все ж таки подивилася на нього. — Як ви старалися? Я вас не розумію.

— Ну, так, це важко зрозуміти. Сьогодні рівно рік, як я розпочав боротьбу за її появу. — Він ніжно погладив спинку лави, наче вона була жива. — Ходив, благав, вимагав, писав скарги до адміністрації міста. Це ж непорядок, коли в парку немає лавочки, на якій могли б знайомитись молоді люди. Чого мені тільки не говорили на цю тему чиновники, чим тільки не лякали. І що молодь у нас погана, і що тут сидітимуть лише одні безхатьки. Але я переміг. І ось, сьогодні, рівно через рік, вона все-таки з’явилася. На тому самому місці. Ви її перша відвідувачка. Зізнаюсь вам, я спеціально прийшов сюди для того, щоб поспостерігати, як ця лавочка почуватиметься. Приживеться вона тут, чи ні..

Поки він це розповідав, Лідія Петрівна уважно його розглядала, і їй здалося, що вона знає цю людину все життя.

— А якщо чесно, то чому ви хотіли, щоб вона повернулася саме на це місце? — Запитала вона, вже знаючи відповідь.

— Яка ви прониклива, — посміхнувся чоловік. — Колись, я саме тут познайомився зі своєю… — його голос здригнувся, — дружиною. Її більше немає… Але тепер я познайомився з вами… Значить, боровся недаремно?

— Недаремно! — легко відповіла вона і знову дзвінко засміялася, майже, як тоді, коли була молода.

Anisimov.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page