Сьогодні виповнилося рівно рік, як Лідія Петрівна залишилася сама. Після втрати чоловіка з нею деякий час жили син зі своєю дружиною, але коли вони побачили, що переживання матері потихеньку вщухають, вони повернулися знову до своєї квартири, яка була на іншому кінці міста. А Лідія Петрівна, щоб не вити від самотності, щодня змушувала себе, не менше години, гуляти вулицями міста.
І сьогодні, ближче до вечора, не зважаючи на осінній холод, вона знову взяла парасольку і вирушила на прогулянку. Вийшла з під’їзду і ахнула — замість обіцяного дощу з неба падав м’який перший сніг.
Вона одразу посміхнулася. Бо згадала, як познайомилася зі своїм чоловіком. Єдиним чоловіком, з яким прожила майже сорок років. Був такий самий вечір, такий же сніг, і…
І ноги самі понесли її до старого парку, до того самого місця, де раніше стояла старомодна лава з чавунними литими боковинами. На тій лаві вони й познайомились. На початку двохтисячних лава кудись зникла, а нову, як це у нас заведено, поставити забули.
Але сьогодні, здається, був вечір чудес. Ще здалеку Лідія Петрівна побачила нову лаву, хай і не таку, як раніше, але вона стояла точно на тому самому місці.
Лідія Петрівна квапливо побігла до лави, з розмаху всілася на неї і зареготала. Боже, як вона зраділа цій лавці. І, як на замовлення, пішов густий, лапатий сніг.
— Жінко, у вас сірників не знайдеться? — раптом пролунав за спиною приємний баритон.
Лідія Петрівна застигла.
Цього не могло бути, але саме так починав знайомство із нею її коханий чоловік. Він «вкрав» цю фразу в однієї театральної героїні з кумедно-смішної і водночас непростої п’єси, яку Лідія Петрівна знала майже напам’ять. Тоді було дуже модно ходити в театр, а ця п’єса йшла на підмостках досить часто.
— Вибачте, ще раз, — повторив голос, — у вас випадково немає сірників?
— Є, — відповіла вона з тремтінням у голосі, хоч сірників в неї не було.
— Не може цього бути, — сказав чоловік.
— Чому?
— Тому що сучасні жінки реагують на таке запитання дуже негативно. Ви дозволите сісти поряд з вами?
— Дозволю, — сміливо відповіла вона.
Чоловік обійшов лаву і сів поруч.
А вона боялася навіть подивитися на нього. Хоч і була впевнена, що це не її чоловік, а зовсім інша людина. Та їй все одно було трохи страшно. Небагато, зовсім чуть-чуть.
«Та якщо це він і прийшов за мною звідти, нічого страшного в цьому немає, — подумки заспокоювала себе жінка. — А якщо це хтось інший, він все одно не може бути поганою людиною, бо, напевно, не просто так він сказав саме ці слова».
— Жінко, вам подобається ця лава? — Задав дивне запитання чоловік.
Але вона зовсім не здивувалася і квапливо відповіла:
– Дуже.
— Вона зручна?
— Так, — легко відповіла вона. — Майже така сама, як і та, що стояла тут раніше.
— То ви пам’ятаєте стару? – у свою чергу здивувався чоловік.
— Звісно!
— Що справді? — радісно посміхнувся він. – Значить, я недаремно старався.
— Ви? — Вона все ж таки подивилася на нього. — Як ви старалися? Я вас не розумію.
— Ну, так, це важко зрозуміти. Сьогодні рівно рік, як я розпочав боротьбу за її появу. — Він ніжно погладив спинку лави, наче вона була жива. — Ходив, благав, вимагав, писав скарги до адміністрації міста. Це ж непорядок, коли в парку немає лавочки, на якій могли б знайомитись молоді люди. Чого мені тільки не говорили на цю тему чиновники, чим тільки не лякали. І що молодь у нас погана, і що тут сидітимуть лише одні безхатьки. Але я переміг. І ось, сьогодні, рівно через рік, вона все-таки з’явилася. На тому самому місці. Ви її перша відвідувачка. Зізнаюсь вам, я спеціально прийшов сюди для того, щоб поспостерігати, як ця лавочка почуватиметься. Приживеться вона тут, чи ні..
Поки він це розповідав, Лідія Петрівна уважно його розглядала, і їй здалося, що вона знає цю людину все життя.
— А якщо чесно, то чому ви хотіли, щоб вона повернулася саме на це місце? — Запитала вона, вже знаючи відповідь.
— Яка ви прониклива, — посміхнувся чоловік. — Колись, я саме тут познайомився зі своєю… — його голос здригнувся, — дружиною. Її більше немає… Але тепер я познайомився з вами… Значить, боровся недаремно?
— Недаремно! — легко відповіла вона і знову дзвінко засміялася, майже, як тоді, коли була молода.
Anisimov.
Фото ілюстративне.