Гості перешіптуються, мовляв, чому місце молодят зайняте мною. Та я майстерно роблю вигляд, що все гаразд. Врешті, головне – це видимість.
– Проходьте, любі гості, проходьте! Плани у молодят трохи змінилися, тому сьогодні святкуємо народження мого першого онука!
Усмішка на моєму обличчі щира лише наполовину. Я зберігаю фасад, хоч усередині закипає обурення. Як і завжди, я тримаю все в своїх руках, бо хто ще це зробить? Я – основа родини, її двигун і стабільність. А всі ці розмови про молодих, про те, що це їхній день… Давайте будемо чесними: все тут побудоване на моїй праці. Всі ці роки я гарувала заради них, аби вони мали все, чого їм тільки заманеться.
Гості швидко підхоплюють святковий настрій. Тости, жарти, сміх – і ось уже ніхто не звертає уваги, що поряд немає мого Івана. Ніхто, окрім мене. Його тиха підтримка зараз була б мені не зайвою. Але ні, він зник, залишив мене одну розбиратися з усім цим хаосом.
У такі моменти я завжди нагадую собі, як багато я зробила для нашої родини. Усе, що у нас є, – це результат моєї праці. Усі ці роки я працювала за кордоном, гарувала на трьох роботах, щоб наш син міг вчитися, щоб у нас була хата, машина, достаток. Я батрачила в Італії, і що я маю натомість?
– Будете гроші заробляти – будете мені перечити, – не раз казала я Іванові та Ростикові. – А поки що слухайте, що я кажу.
Іван завжди був тихим і покірним. Він тримав хату, виховував сина, доглядав за господарством. Я знала, що можу на нього покластися. Але довіряти цілком? Ні. На те були мої подруги, куми і навіть мати. Вони всі пильнували, аби Іван не дай Боже не завів когось на стороні. Любов – це одне, а контроль – це інше. Без контролю я б нічого не досягла.
Але зараз я думаю не про нього, а про сина. Ростик завжди був слухняним, добрим хлопцем. Усе робив, як я казала, слухався порад. А потім привів у дім дівчину. Якби я була вдома тоді, одразу б зрозуміла, що це не пара для нього. Але мене не було. І коли я повернулася, то дізналася, що вона вже при надії.
– Що ж, весілля треба робити, – сказала я, приховуючи справжні емоції.
Зрештою, я жінка поважна, люди мене знають і шанують. Ми не можемо просто залишити все так, як є.
Родина – це перш за все обличчя. І я готова зробити все, щоб це обличчя завжди залишалося гідним. Але тут почалися.
Настя не захотіла нічого слухати.
– Якщо не по-моєму, то весілля не буде, – сказала вона мені прямо в очі.
Я обурилася, але вирішила діяти мудро. Поговорила з сином.
– Ростик, сину, ти ж бачиш, що це не твоя людина. Вона тобі ще життя зіпсує.
– Мамо, я не планую розлучатися з Настею, – відповів він. – Це моя дружина і мати моєї дитини.
– Де ти житимеш, сину? На вулиці? Ти ж навіть на квартиру не заробиш!
Але Ростик уперше проявив характер. Я зрозуміла, що не можу натискати надто сильно. Він молодий, його легко переманити на іншу сторону.
Єдиною людиною, якій я могла довірити свої емоції, був Іван. Але навіть він почав мене підводити.
– Тамаро, може, залишимо їх у спокої? – сказав він одного вечора, коли я жалілася йому на Настю.
– Іване, ти зовсім нічого не розумієш! З ким ми родичаємося? Вона без копійки за душею, а носом крутить!
– Вона просто хоче, щоб усе було по її, – спробував захистити її Іван.
– Ростик ще молодий, онуків у нього може бути десяток.
– І з кожною дружиною він має розходитися, бо тебе щось не влаштовує?
Це мене розлютило.
– Мене влаштує тільки щастя сина!
– Але він щасливий, Тамаро.
– Не надовго!
Чим ближче до весілля, тим більше я розуміла, що Настя не поступиться. Її впертість виводила мене з себе. А потім, за кілька днів до свята, вона надумала дитину на світ привести.
– Це що за спектакль? Вона спеціально так робить, щоб допекти менеі!
Я бушувала всю ніч, не зупиняючись ні перед ким. Іван мовчав. Але коли я почала звинувачувати його, він не витримав. Гримнув дверима і пішов.
Я думала, це ненадовго. Але вранці він не відповідав на дзвінки.
А тепер я тут. Сиджу на чільному місці. Гості навколо мене, сміються, тости говорять, радіють. А я? Я знову змушена тримати все в руках. І це найважче – бути сильною, коли всі інші можуть дозволити собі слабкість.
Але я ніколи не покажу їм цього. Бо я – фундамент цієї родини. І хай би що трапилося, я не відступлю.
