fbpx

Сорок років я живу разом з чоловіком, але ніколи не мала душевного спокою, бо завжди поруч жила Марина, моя одвічна суперниця

Не міг Петро вибрати між мною і Мариною дуже довго. Я б сказала, що він би й не вибрав, якби Марина заміж не вискочила, а я таки його дочекалася з армії і листи йому писала регулярно.

Прийшов Петро з армії, а тільки я його зустрічаю та очей з нього не зводжу. Поводив він мене до воріт та на танець кілька разів запросив – що ж з мене далі візьмеш.

– Я не така, Петре, щоб мене просто так водити, – кажу я йому, – Тому, якщо хочеш більшого, то одружуйся.
Петро подумав і погодився на таку умову.

Ми відгуляли весілля і стали жити та чекати на появу первістка. Аж тут Марина вернулася в село з дитиною, бо не могла з свекрухою вжитися і для мене почалися нелегкі часи.

Йде Петро з роботи і попри двір Марини мусить пройти, а вона тут як ту, вийде в платті, очі мружить, зуби сушить і вітається.

– Ой, Петре, геть тебе Ганя до роботи запрягла, зовсім перепочинку в такої жінки довіку не матимеш.
Петро дивиться на неї, а вона мов з картинки, аж пашить здоров’ям та красою.

Читайте також: Варто мені було заїкнутися онукові, що я залишу квартиру йому, як мене не стане, як почалося таке, що ми всі один з одним не розмовляємо. Розумієте, я ще доволі молода жінка, мені лиш сімдесят один рік і я не хочу виїжджати зі своєї квартири, як хоче того онук

І я в цей час вимотана безсонними ночами з дитиною. Що тут порівнювати?

Бачу, як Петро в вікно дивиться, наче її виглядає, а, коли вона на город виходить, то й собі йде щось робити і тут вже Марина не затихає, сміється на всю вулицю. Влаштовувала я Петрові сцени і толку з того? – змирилася.

Тішила себе надією, що вона заміж вискочить і буде мені легше і все молила Бога, щоб подалі вийшла заміж, та хоч в іншу країну. Але ж ні, наче приклеїлася.

– Ой, який у вас новий дах.

– І хату утеплили.

– І паркан новий поставили.

– Пощастило тобі Ганю з таким чоловіком, ой пощастило.

І все вона чує, і все вона бачить.

Міняла Марина трохи обстановку і робила мені передишку, коли виходила заміж чи вже під сорок, просто жила з якимось чоловіком по сусідству.

Тоді мені здавалося, що Петро ставав дуже нервовим, міг ні з того, ні з сього вийти з себе. А я ж не така, у мене характер поступливий, ще й на себе нагримаю, що чоловіка дратую.

І ось вже нам і по шістдесят з гачечком, а Марина й далі перед Петром не налюбується, бо вже якого чоловіка покинула та знову поруч живе.

І я б вже й не звертала уваги, як раптом побачила, що чоловік гроші відховує. Бере з нашої купки гроші і кладе собі в кишеню. Справа в тому, що ми свої гроші кладемо на одне місце і я інколи перераховую, щоб знаєти рахунок і тут бачу, що нема десять тисяч. Сума значна.

А тут Марина вкотре в обнові. Ну, думаю, от я вас і вивела на чисту воду. Та скільки можна мені нерви мотати – подумала я і до чоловіка:

– Та ти скільки мені будеш тією Мариною душу шкрябати? Як вже так тобі хочеться її утримувати, то до неї й йди з кінцями!

– Ти чого, – округлив очі Петро.

– Я все знаю про гроші! Це ти їй всілякі обнови купуєш?

– Жінко моя!, – Петро захитав головою і повів мене в хату, – Я тобі хотів сюрприз зробити.

Він витягнув з-під ліжка коробку, в якій був букет квітів і конверт з сердечками.

– На, – буркнув, – Вітаю з ювілеєм.

– Яким, – я округлила очі.

– Річниця весілля… Забула чи що?

Я забула… Забула. Обійняла чоловіка і захлипала.

– Ну, ти чого, я ж хотів сюрприз, а ти оце!

– То ти мене тепер любиш?, – питаю я його.

– Що значить «тепер любиш»? Я й любив і люблю.

Я хотіла спитати про Марину, але вирішила, що цьому імені більше нема місця в моєму словниковому запасі.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page