— І давно в тебе інша? — стримуючи хвилювання, запитала Марина.
— Дорога моя, усе не так, як ти думаєш! Ти зробила помилкові висновки! Нічого немає, кохана моя! — повторював Павло, намагаючись говорити якомога лагідніше.
Він і справді був збентежений. На нього насувалася незручна й непевна пора можливих змін. Одне — мати десь на стороні окремі стосунки. Зовсім інше — можливість втратити звичну й дорогу дружину, з якою прожив ось уже тридцять років.
Марина з Павлом були знайомі ще з університетських часів. Спочатку просто дружили, потім збагнули, що їм легко та радісно разом, і, діставши благословення батьків, узаконили стосунки.
Це були непрості дев’яності — грошей у всіх не вистачало, тож весілля влаштували скромне: сукню Марині пошила її рідна тітка, а святкували у квартирі батьків, пересунувши меблі до стін та зібравши вільні столи й стільці від сусідів.
Їжу теж кожен приносив Дядько Павла навіть примчав із рибою й свіжиною. Так зібрався дуже щирий та веселий стіл, а гості бажали молодятам великого щастя.
П’ять років тому, коли вони святкували срібне весілля, Павло і Марина згадували, як усе проходило тоді. Вони раділи, що мешкають разом понад 25 років і збиралися й далі жити у мирі та злагоді.
Але ось, коли минуло вже три десятки років подружнього життя, до Марини дійшов дивний анонімний лист. У ньому йшлося, що її чоловік зустрічається з молодшою колегою, Ларисою, і що в них усе доволі серйозно. Лист пропонував їй «проявити пильність», аби не лишитися без чоловіка.
Спершу Марина поставилася до цього скептично і ледь не показала все Павлові, щоб разом посміятися над наклепами. Але щось у ній зупинило її, і вона вирішила власноруч перевірити інформацію.
У листі було зазначено, де та коли можна «побачити» її чоловіка з Ларисою. І, на свій подив, Марина побачила, що все справді збігається: Павло у свій обід виходив з офісу під руку з молодою жінкою близько тридцяти років, вони сідали в машину й їхали у кафе.
Наступного дня вона також узяла кілька годин відгулу й знову вирушила туди ж. Цього разу сховалася, аби краще побачити, куди саме вони йдуть.
І таки переконалася, що слова з анонімного листа правдиві. Коли ж Павло з’явився зі щасливим виглядом, а молода жінка йшла поруч нього зі щасливим обличчям, Марина підбігла й обурено спитала, що все це означає, але замість відповіді отримала кілька поспішних фраз заперечення. А ввечері вдома Павло почав виправдовуватися:
— Кохана, там нічого немає, ти все не так зрозуміла. — запинаючись, казав він.
— Ліпше скажи правду, — мовила Марина, намагаючись зберегти самоконтроль. — Ти не правду кажеш, а це гірше, ніж сама зрада!
Павло опустив погляд. Їхні стосунки охололи приблизно два роки тому. Діти — син і дочка — давно роз’їхалися: старший у далеких краях із дружиною та онуком, донька теж окремо зі своїм чоловіком.
Дім спорожнів, і Павлові здалося, що їхня сім’я «вичерпалася». Натомість Лариса, нова колега, сама потроху зблизилася з ним. Вона приносила в його життя якусь радісну енергію. Проте він не бажав руйнувати шлюб. Тому зараз не хотів втратити Марину.
— Добре, визнаю: це було. Але я не хочу розлучатися! — вигукнув Павло. — Тільки не йди, я припиню наші зустрічі, тільки пробач!
— Звідки мені знати, що ти казатимеш правду? — сумно перепитала Марина. — Можливо, ти вже вирішив усе й просто не хочеш неприємностей.
Вона була людиною глибоко відданою, відчувала порожнечу після зради. Проте не могла от так відпустити всі роки шлюбу. Та йому відтепер не вірила.
— Давай зачекаємо, — мовила вона зрештою. — Мені треба подумати. А поки що нам варто пожити окремо.
Павло розумів, що втримувати дружину не зможе. Він із гіркотою погодився. Марина зібрала речі й поїхала до сина, який кликав її пожити біля моря. Там вона хотіла знайти спокій, гарненько усе осмислити.
— Ти приїхала без тата? — здивувався син Кирило, зустрівши матір в аеропорту. — Що трапилося?
— Не хвилюйся, синку, все нормально, — несміливо посміхнулася вона. — Просто хочу трохи змін.
— Знаю я твої «зміни». Кажи правду, мамо. — Кирило був наполегливим, але матір пообіцяла згодом розповісти, коли на душі стане легше.
Кирило привіз її до свого будинку, де вона побачила онука, донечку невістки, а також затишну кімнату для себе. Навколо шуміло море, з якого трохи віяв прохолодний вітер. Новий дім був не надто великим, але теплим і гостинним.
Перші кілька днів Марина переважно мовчала й відпочивала. Зранку ходила на берег, вдихала повітря, дивилася, на схід сонця. Спогади про Павлову зраду трохи відступали.
Якось вона зайшла до кав’ярні випити чаю, й раптом почула знайомий голос:
— Марино, це ти?! Ганна ті самі риси, невже не впізнаєш?
Виявилося, що це її давня подруга, яку вона не бачила років із двадцять. Подруга розповіла, що мешкає тут уже давно, займається невеличким туристичним бізнесом. Несподівана зустріч потроху відволікла Марину від сумних думок. Вони сіли за столик, розмовляючи й сміючись, наче знову повернулися в юність.
За кілька тижнів такої спокійної, розміреної розлуки з чоловіком Марина відчула, що може трохи об’єктивніше глянути на ситуацію.
Вона й досі кохала Павла, але не могла забути його зради. Разом із тим почала усвідомлювати, що їхні стосунки охололи вже давно, лише вони не хотіли зізнатися собі в цьому.
Одного вечора зателефонував Павло:
— Марино, пробач, що турбую. Просто хвилююся. Як ти там? Я хочу все владнати.
Вона зітхнула:
— Знаєш, може, ти й не припинив ті зустрічі? Чи дійсно припинив? Мені б хотілося повірити тобі. Але поки що не можу. Я не готова повертатися.
Потім, після довгої паузи, він прошепотів:
— Я все зрозумів, я порвав із Валентиною. Правда. Але зрозумію, якщо ти не повіриш одразу. Я зачекаю.
Приглушений голос Павла свідчив про його щире каяття. Та Марина слухала без особливого запалу. Вона поклала слухавку.
Минув ще місяць. Марина здружилася із новим колом знайомих Кирила й почала опановувати в собі сили для можливого повернення або розлучення.
Одного дня, оглядаючи старі фото в телефоні, вона натрапила на світлини їхнього весілля, потім на знімки з народженням дітей. Сльози виступили на очі. Шкода було всього, що вони створювали разом.
— Мамо, — відволік її син. — Тобі зателефонував тато: каже, хоче приїхати. Я попросив почекати твого дозволу.
Марина задумливо поглянула на Кирила:
— Нехай приїде. Прийшов час нам із ним поговорити остаточно.
Павло приїхав за тиждень. Він постукав у двері, і Марина відчинила. Перед нею стояв її колись рідний чоловік: в очах суміш надії і каяття.
— Марино,— прошепотів він.
Вони вийшли разом до моря, сіли на лавочку й довго говорили — без образ, про все. Про те, що сталося, про те, де вони припустилися помилок. Марина відчула, що більше не відчуває такої образи. Проте й любов’ю це назвати не могла.
— Я хочу, аби ти була щасливою. Готовий почати все спочатку, — з надією в голосі мовив Павло.
— Я не певна, що зможу повернутися, — відказала Марина, дивлячись на далекі хвилі. — Але я пробачила тебе. Можливо, ми ще знайдемо шлях одне до одного, але не тепер.
Вона підвелася:
— Дякую, що приїхав. Я залишаюсь тут на довше. Можеш іноді телефонувати.
Павло сумно всміхнувся:
— Гаразд. Я чекатиму, доки ти не вирішиш. Зрозумію будь-який вибір.
Вони попрощалися.
Марина повернулася до будинку сина із почуттям легкості й відчуттям, що починає новий розділ життя. Незалежний і спокійний. Прийде час — вона вирішить, як жити далі, не підганяючи себе й не дозволяючи іншим визначати її долю.
Головна картинка ілюстративна.
