Спочатку я подумала, що у сина і невістки гості, бо говорили у нічній тиші, ніби, як кілька голосів. Прокинулась. Прислухалась, але ж ні словечка не розібрала. Зрештою, встала і здивувалась ще більше, бо ж говорили у кімнаті спальні сина, а світло не горіло. Увійшла, аби розібратись і обімліла.
От дійшло до чого, що рідний син від мене пішов, бо я, я його рідна мати, їм жити, а головне, відпочити не даю. Вчора от, зібрали речі і переїхали у свій недобудований дім. Кажуть, що вже краще в одній кімнаті і зі зручностями на вулиці, ніж у квартирі зі мною. А все чому? А через невістку мою. От так я вам скажу.
Мій син одружився ще як юнаком був. Та я все з його дружиною не була знайома, бо жили вони у іншому кінці країни, а я то тата доглядала, то вже маму не могла залишити ні на день.
Та й невістка приїхати не могла, бо діти у них одне за одним і не залишеш на когось немовля. От так ми собі десять років здалеку і спілкувались. Син гарно виглядав, завжди усміхненим був, то я собі й спокійна. А виявилось, що очі мої не бачили усього.
Ще два роки тому продали син і невістка усе, що мали і переїхали ближче до мене. Вони ж там роботи тримались, та й житло було службовим. А як закрився їхній завод, так вже чого там сидіти?
Тут вони придбали невеликий будиночок поруч із містечком нашим. Обоє мріють про сад і гарний квітник, от і складали собі гроші на мірю. Ну та й дітям буде краще, якщо є де гратись, не в квартирі ж сидіти, правда? Та й хто втримає чотирьох хлопців малих? Енергії о-го-го.
Але ж до суті. Поки онуки мої у другої бабусі в селі відпочивають, син із невісткою отой дім під себе переробляють. Мій син працює, а невістка поки керує на будові та їсти варить робітникам. Ввечері вони до мене повертаються аби зранку розбігтись.
А це, чую я що вночі у квартирі хтось говорить. Голосно так, але нерозбірливо. Думала, може гості які, але звідки, як на годиннику третя? Встала і йду прислухаюсь, бо хоч гарний у мене слух, а не можу слів розібрати.
Таки я зрозуміла, що то зі спальні сина. Відчинила двері і отетеріла, бо в місячному світлі явно бачу, що син і невістка сплять, але невістка з заплющеними очима говорить.
Я її будити мусила, бо ж син не виспиться, а йому на роботу зранку. Невістки не добудилась, син прокинувся:
— Щось трапилось, мамо?
— Та ні, – кажу, – ось, Богдана балакає. А я за тебе переймаюсь, аби не розбудила.
— Все добре, – каже. – Я не чув, навіть, іди спи.
Та я вже й не спала – чатувала. Як тільки чую бурмотіння, то йду невістку будити, але син видно так і не зміг заснути від того і вже казав щоразу, аби я не переймалась – він не спить.
Наступної ночі – знову те ж. Уже я Богдану змогла розбудити і прошу її йти спати в іншу кімнату, бо ж син мій – водій, а сон для нього то найголовніше.
— Богдана нікуди не іде, – вже чую голос сина, – мамо. Дай відпочити хоч цієї ночі.
А я? Я ж так і хочу, тому сама не сплю, чатую. Тільки невістка засинає, то я про сон забуваю, стою на сторожі.
Та от, уже вчора син із невісткою виселились. Виявилось, що не невістка балачкою, я своєю біганиною їм обом відпочити не даю. Кажуть, що в недобудованій хаті буде їм краще, ніж у квартирі поруч мене.
От так. Невістка балакає, а свекруха вина. І де тут справедливість скажіть мені?
Головна картинка ілюстративна.
