Стефанія перевернулася на інший бік, і старе ліжко відгукнулося довгим, протяжним скрипом, що різко прозвучав у цій передсвітанковій тиші. Вона спробувала випростати ноги, вони гули, наче наповнені розплавленим свинцем.

— На погоду, — прошепотіла вона в порожнечу кімнати. — Точно на дощ або на сніг.

Вставати не хотілося. У хаті було сиро й холодно. Стара грубка, яку клав ще її покійний батько, уже давно відслужила своє. Стефанія щоосені підмазувала її глиною, забілювала тріщини, але це не допомагало. Цегляне тіло печі швидко вистигало, і вже до ранку кути кімнати дихали крижаною вологістю. Вона щільніше загорнулася в ковдру, намагаючись зберегти залишки власного тепла.

— Знову підморозило, — констатувала вона. — Жаль квітів. Мороз їх не пошкодує.

Вона заплющила очі й побачила свій город. Там, серед залишків сухого бадилля, ще трималися хризантеми. Вона висаджувала їх цілими рядками: рожеві, як дитячі щоки, лимонні, сніжно-білі, багряні. Стефанія любила їх за цю вперту силу — коли все навколо вже здавалося сухим і сірим, вони продовжували цвісти, виклично піднімаючи голови назустріч холодним вітрам. Жоржини й чорнобривці здавалися перед ними слабаками — ті схилялися вже після першого легкого інею.

Треба було йти на цвинтар. Вона не була в сина вже три дні. Три дні — це ціла вічність. Їй здавалося, що Андрій там чекає, дивиться з фотографії на дорогу й дивується, чому мати не йде. Але ноги… Ці покручені суглоби її не слухали.

— Треба вставати, Стефцю, треба, — вмовляла вона сама себе, але тіло не слухалося.

Вона згадала вчорашній візит Наталі. Дівчина працювала в сільській амбулаторії, була швидкою на ногу й доброю на слово. Вона забігла ввечері, принесла хліба.

— Ви знову бліда, Стефаніє Іванівно, — занепокоєно сказала Наталя, прикладаючи руку до лоба старої. — Серце?

— Та воно в мене завжди ледь чутно б’ється, Наталко.

— Я в п’ятницю до міста поїду, — пообіцяла дівчина. — Зайду там в аптеку і привезу вам. Тільки ви ж сидіть вдома, не бігайте на той холод.

— Які там біги, дитино, — гірко всміхнулася Стефанія. — До кухні дійду — і то добре.

Зараз, дивлячись на те сонце крізь тонку завісу, вона розуміла, що Наталя не встигне. Відчуття було таке, ніби всередині грудей розгорається маленьке, але дуже гаряче вогнище.

Вона обережно витягла руки з-під ковдри. Пальці були вузлуваті, з деформованими суглобами. Сорок два роки вона працювала на фермі. Взимку, коли бетонна підлога в корівнику вкривалася льодом, вона мила баки крижаною водою. Тягала мішки з комбікормом, перебирала перемерзлу солому, яку привозили з поля разом зі снігом. Тоді вона не думала про красу чи здоров’я. Треба було виживати, треба було годувати дітей. А тепер вона навіть не могла з першого разу застібнути гудзик на камізельці.

З великими зусиллями вона сіла на ліжку. Голова паморочилася, а в очах на мить потемніло. Стефанія дотягнулася до металевого кухлика на тумбочці. Вода була крижаною, від неї заломило зуби, але печія в грудях на мить відступила.

«Може, таки покликати Вікторію?» — знову, вже вкотре за ранок, промайнула думка. Наталя наполягала на цьому щоразу, як заходила.

— Давайте я телеграму надішлю. Нехай донька приїде, хоч у хаті лад наведе, їсти зварить. Ви ж самі вже не готуєте, тільки чай п’єте.

— Не треба, — щоразу відказувала Стефанія. — У неї робота, діти. Колись ми вже її так викликали, то вона потім три роки згадувала, скільки грошей на дорогу змарнувала і як на роботі на неї косо дивилися через той відгул. Я скажу, коли прийде час.

Вона почала одягатися. Поверх сорочки накинула теплу камізельку. Це була її особлива річ. Колись давно Андрій, отримавши першу серйозну зарплату, купив їй светр — дорогий, вовняний, насиченого темно-зеленого кольору. Вона його берегла, одягала лише на великі свята. Але роки взяли своє — рукави на ліктях протерлися, манжети розсаталися.

Стефанія не викинула його. Вона обережно розпорола шви, відрізала рукави, обв’язала краї гачком. Вийшла гарна камізелька. Сусідки навіть заздрили, думали, що це нова покупка.

Вихід на подвір’я зайняв хвилин десять. Мороз справді пройшовся городом — трава була сивою і хрустіла під старими капцями. Хризантеми схилили голови, пелюстки на краях стали бурими, ніби підсмаженими вогнем. Стефанія взяла великий ніж і почала різати. Вона не вибирала кращі — вона зрізала всі. Рожеві, білі, жовті — величезними оберемками вона носила їх у хату.

Скоро в кімнаті не залишилося вільного місця. Квіти лежали на столі, на підвіконні, на канапі й навіть на її ліжку. Хата наповнилася густим, терпким ароматом — запахом осені, землі й трохи гіркоти.

— Оце так краса, — прошепотіла вона, важко дихаючи.

Вона вмилася холодною водою, поправила хустку і вийшла за ворота. Цвинтар був на іншому кінці села. Раніше вона добігала туди за десять хвилин, тепер же йшла, зупиняючись біля кожного паркану.

Вона дивилася на знайомі хати й згадувала людей. Ось тут жила Катерина, з якою вони разом молотили зерно.

Катерина була гостра на язик, часто обмовляла Стефанію за її «неправильне» життя, але коли Андрій захворів, принесла цілий бідон меду. А ось хата Павла — він колись залицявся до Стефанії, але вона вибрала іншого, того, хто пізніше зрадив її з найкращою подругою. Стефанія не тримала зла. Життя — як те переплутане прядиво: не знаєш, де нитка обірветься.

Андрій не був їй рідним по крові, але був ріднішим за всіх. Коли вона зрозуміла, що сім’ї в неї не буде, Стефанія пішла в дитячий будинок. Тоді це вважалося дивиною, ледь не подвигом. Їй показали маленького, блідого хлопчика.

— Ти мій син тепер, — сказала вона, загортаючи його у свою велику хустку.

Він мовчав місяць. А потім уперше назвав її мамою. У дитячому будинку її чесно попередили: у дитини є проблеми з серцем.

«Може дожити до двадцяти», — казали лікарі.

Стефанія не слухала. Вона возила його по всіх усюдах, збирала копійку до копійки, щоб знайти кращих спеціалістів.

А потім у селі з’явилися будівельники. Один з них, чорнявий і кучерявий, почав ходити за Стефанією. Він гарно співав, обіцяв, що зробить її щасливою, що Андрію потрібен батько. Вона повірила. Кілька місяців вона жила як у тумані, здавалося, нарешті й на її вулиці свято. Але коли об’єкт здали, бригада поїхала вночі, не попрощавшись. Чорнявий навіть не заглянув до неї.

Через деякий час вона зрозуміла, що чекає дитину. Село гуло, як розтривожений вулик. Але Стефанія тримала голову високо. Народилася Вікторія. Ім’я дала таке, бо хотіла, щоб донька була переможнницею, щоб їй усе давалося легше.
Але легше не ставало. Андрію потрібна була операція. Стефанія працювала, економила на всьому. Коли Вікторія пішла до школи вона хотіла нове платтячко, як у подруг.

— Вікуся, потерпи, — вмовляла її мати. — Ось Андрія з лікарні заберемо, я тобі обов’язково куплю. А зараз треба за лікування платити.

— Ти його більше любиш, — капризувала дівчинка. — Він нам ніхто, він чужий! Чому я маю завжди бути останньою?

Стефанія тоді вперше стерпла. Вона ніколи не ділила їх на свого і чужого. Для неї вони обидвоє були частиною її душі.
Андрія не стало у двадцять два роки. Професор у місті сказав: «Це диво, що він стільки прожив. Це ваша заслуга, мамо». А Стефанія сиділа в коридорі лікарні й не могла зрозуміти, навіщо їй тепер ці слова.

Після похорону Вікторія, якій на той час було вже вісімнадцять, заявила:

— Я їду. Я не можу тут більше. Все в цьому домі просякнуте його ліками й твоїми сльозами. Ти ніколи не жила для мене, тільки для нього.

Вона поїхала в місто. Вступила на навчання, знайшла роботу, вийшла заміж. Стефанія надсилала їй сумки з продуктами: м’ясо, яйця, овочі з городу. Сама недоїдала, а доньці відправляла найкраще.

Один раз вона поїхала до них у гості. Квартира була розкішна, з високими стелями. У ванній кімнаті — кахлі, гаряча вода тече просто з крана. Стефанія гріла під тією водою свої покручені руки й плакала від того, як легко зараз живуть люди.

— Мамо, ну що ви там застрягли? — гукала з кухні Віка. — Йдіть вечеряти. Тільки не розповідайте знову про свої грядки, зятю це нецікаво. У нас тут інші проблеми: іпотека, кредит за машину, відпустка в Єгипті зривається.

Стефанія сиділа за великим столом і почувалася зайвою. Зять розпитував про господарство, а Вікторія постійно його перебивала:

— Та що там розпитувати? У неї все своє, свіже. Ніяких витрат. Не те що в нас — за кожну дрібничку треба платити.

Стефанія поїхала додому наступного ранку. Вона зрозуміла, що її «своє, свіже» коштує їй здоров’я, якого вже не лишилося.

Минулої зими, коли вона не змогла піднятися з ліжка три дні, Наталя таки надіслала Вікторії повідомлення. Донька приїхала розлючена.

— Мамо, ну ви даєте! — сказала вона з порога, навіть не роздягнувшись. — Я все покинула, дітей на няню залишила, гроші на таксі шалені витратила. Приїжджаю — а ви сидите, чай п’єте. Навіщо так лякати? Ви знаєте, скільки зараз коштує таксі?

Стефанія дивилася на неї й не впізнавала. Перед нею стояла гарна, доглянута жінка, але в її очах не було ні краплі тепла.

— Вибач, доню. Мені справді було погано. Я думала — вже все.

— «Думала»… Ви про нас подумайте. Нам і так важко. Якщо справді буде щось серйозне — кажіть, а дарма не турбуйте.

Вікторія побула два дні, постійно розмовляючи по телефону про якісь поставки й звіти. А потім поїхала, залишивши на столі пачку печива й кілька купюр.

Тепер Стефанія стояла біля могили сина. Вона поклала хризантеми на холодну плиту. Квіти відразу почали замерзати, стаючи крихкими.

— Ось так, Андрійку. Принесла тобі літо посеред зими.

Вона довго витирала фотографію. Їй здавалося, що син хоче їй щось сказати. Вона згадала, як він, уже зовсім слабкий, шепотів: «Мамо, от виросту, стану на ноги — і вам більше ніколи не доведеться працювати. Я вас на море відвезу. Будете сидіти на пісочку, гріти руки…»

Додому вона поверталася майже поповзом. Стефанія зайшла в хату, яка тепер більше нагадувала оранжерею. Запах хризантем був таким густим, що здавалося, його можна торкнутися руками.

Вона витягла з шафи чисту постіль. Сама вмилася, як могла, перевдяглася в чисту білизну. Поверх одягла ту саму зелену камізельку — подарунок сина.

На столі вже лежав аркуш паперу й ручка, які вона приготувала заздалегідь.

Коли Наталя зайшла ввечері, вона ледь не впустила сумку.

— О Боже, Стефаніє Іванівно! Що тут за запах? Навіщо ви стільки квітів зрізали? І чому ви так одягнені?

Стефанія напівлежала на ліжку, обкладена хризантемами. Вона здавалася дуже маленькою і дуже спокійною.

— Наталко, підійди, — тихо покликала вона.

Дівчина сіла поруч, обережно взявши стару жінку за руку. Рука була холодною, незважаючи на теплу камізельку.

— Наталко, ти добра дитина. Зроби мені останню послугу.

— Та що ви таке кажете, — почала була Наталя, але Стефанія перебила її жестом.

— Візьми ручку. Пиши доньці. Вона інакше не зрозуміє. Вона завжди зайнята, у неї завжди «не ті часи».

Наталя взяла папірець, її рука тремтіла.

— Пиши: «Вікторіє, приїжджай. Не стало мами».

— Але ви ж жива! Стефаніє Іванівно, я зараз викличу допомогу, ми в місто поїдемо…

— Не треба, — голос старої став дивно твердим. — Ніхто мені вже не допоможе. І нікому я вже не хочу бути тягарем. Якщо напишеш, що мені погано — вона не приїде, скаже, що я знову вигадую. А так — приїде. Мусить приїхати. Біжи на пошту, дитино. Біжи, поки встигаєш.

Наталя вискочила з хати, плачучи. Вона бігла селом, стискаючи той папірець, і їй здавалося, що повітря навколо стало терпким і гірким, як запах хризантем.

Стефанія залишилася одна. Вона заплющила очах. Печія в грудях раптом почала перетворюватися на дивне, приємне тепло. Їй більше не було холодно. Їй здавалося, що вона справді сидить на березі величезного синього моря. Сонце світило прямо в обличчя, але не сліпило. А під руками був пісок — дрібний, гарячий, золотий.

Вона занурила в цей пісок свої покручені пальці. Біль почав відступати — спочатку з суглобів, потім з ніг, а потім і з самого серця. Андрій стояв поруч, усміхався і тримав її за руку.

— Бачите, мамо, я ж обіцяв, — тихо сказав він. — Тепер ваші руки завжди будуть у теплі.

Стефанія усміхнулася у відповідь. Вона нарешті була вдома. Навколо неї лежали квіти, які ніколи не зів’януть. Було тільки вічне літо і теплий, гарячий пісок, що вигрівав усю її втому за стільки довгих і важких років.