fbpx
Історії з життя
Степан нервово вихопив гостинці з рук старенької і кинув до багажника. – Коли ще приїдете? – запитала, втираючи сльозу, жінка, та у відповідь почула лише норовисте гарчання двигуна

Старенька Ганна шепотіла молитву… Хоч сили й покидали її, та все ж не полишала наміру спекти паску. Дарма, що сусідка декілька разів прибігала і, шкодуючи, пропонувала поділитись своєю гарною святковою випічкою чи допомогти з роботою. Жінка була незворушною. Зморшкуватими руками, пересилюючи слабкість і втому, намагалась якнайкраще вимісити пухке тісто.

Усе своє життя Ганна вчителювала у селі, розкриваючи перед сільськими дітлахами неперевершену красу української мови та велич рідного слова. Була вимогливою, проте ніколи привселюдно не вичитувала своїх учнів за незнання. Намагалась кожного почути, зрозуміти і дати змогу виправити незадовільну оцінку.

За матеріалами – Гліф.

Жінка самотужки виховувала двох дітей – Ігоря та Оксану. Їхнього батька не стало давно. Відтак уся відповідальність за дітей стала лише її покликанням, завданням та обов’язком. Усе життя намагалася забезпечити їх усім, та насамперед виплекати у них любов, людяність, чуйність і співчуття до ближніх.

Прибігаючи з роботи, швиденько готувала вечерю, щоб нагодувати малих, допомагала їм виконати домашні завдання, а потім до півночі перевіряла учнівські зошити й готувала нові теми.

Минали роки. Діти закінчили школу. Ігорко, мріючи стати лісничим, вступив до лісотехнічного інституту, а Оксанка обрала фах телефоністки. Згодом влаштувалася в міське відділення поштового зв’язку.

Не встигла озирнутися, як довелося клопотатися, щоб справити весілля синові. Ігор одразу переїхав жити до дружини в інше село, плануючи у майбутньому звести власний будинок. А згодом видала заміж і Оксану. Красуня-донечка також не залишилася жити з матір’ю. Перебралися до районного центру, до чоловіка.

Ганна зосталася сама. Щодня дивилася на битий шлях, котрим ішли люди від автобусної зупинки до села. А щоп’ятниці старанно прибирала у старенькій хатині, готувала смачні страви й пекла пісочні тістечка із запеченою цукровою скоринкою.

– Завтра ж субота, – не раз говорила на радощах сусідці. – Може, діти приїдуть… Частуватиму їх…

А в суботу чи не з самого досвітку вибігала за ворота, пильно вдивляючись у поставу та обличчя кожного перехожого. До хати її заганяли вечірні сутінки…

– Може, якусь роботу пильну мали, що не приїхали, чи ще щось… – відганяючи від серця смуток, розраджувала собі жінка. – Бережи моїх діточок, Господи, та обдаруй їх Своїми небесними ласками.

Ігорко навідався лише за півроку, та й то на пів дня. Попросив у матері, яка ще вчителювала, допомогти з грошима, щоб купити декілька тисяч цегли на нову хату. А згодом і Оксанка не забарилась. Плакалася мамі, що грошей на м’який куток бракує. Ганна, аби допомогти дітям, віддавала їм усю зарплату та частину пенсії.

Собі ж залишала рівно стільки, щоб заплатити за газ, світло й купити скромний набір харчів. Однак не засмучувалася. Сидячи на призьбі, плекала надії, як радітиме відвідинам дітей, як пеститиме онуків, як співатиме їм колискові, вчитиме молитов і розповідатиме про дива Богом створеного світу.

До сина в сусіднє село і до районного центру, де жила донька, їздила лише декілька разів: на хрестини, коли з’явились онуки. Щоразу просила сватів у гості, та так і не дочекалася. В одних – велика господарка, тож роботи багато, а інші – пани, вони до села не звикли.

З часом довелося покинути школу, звільнивши місце молодим філологам. Тоді взялася Ганна господарювати. Розвела більше курей, купила кізоньку, чималий шмат городу відвела на декілька великих грядок з полуницями. А що вже говорити про городину…

Якої тут тільки не було: і морква, і буряк, і капуста, і цибуля різних сортів, і огірочки з помідорами… А по обидва боки на височезних тиках заквітчана різними кольорами квасолька… І все це Ганна полола, обробляла, доглядала від ранку і до вечора, радіючи, що матиме чим частувати велику родину. Та виявилося, що син не потребує плодів її праці, адже має в декілька разів більший за площею город, і не один… А Оксанка була нечастою гостею в рідному домі.

– Оксаночко, – озвалась якось сусідка, скориставшись приїздом Ганниної доньки, – чому ж ви так рідко приїжджаєте до мами?

– Мама любить побути сама… Їй так краще… – без докорів сумління відказала Оксана.

– Та як же це? Вона щосуботи чекає вас. Без годинника знає, коли і який автобус приїздить…

– Та нам, цьоцю, якось часу бракує… Як не чийсь день народження, то хрестини, як не хрестини, то гості… А інколи й відпочити хочеться… – з байдужістю в голосі відповіла жінка.

– То хоч би малих на літо привезли. Для них же Ганна кізоньку купила і полуниць, як добрий фермер, насадила, і городини на будь-який смак насіяла… Дітям користь, бабі – втіха…

– Нема чого дітям у тому бруді та смороді товктися, – невдоволено озвався Оксанин чоловік. – День побули – і досить. Ліпше біля озера чи річки відпочити. У молодих має бути своє життя.

Обійнявши Оксану за плечі, рушив до машини, даючи красномовно зрозуміти, що розмову закінчено. Наказав дітям сідати на заднє сидіння, на переднє швидко посадив дружину, а сам рушив до водійського місця. За ними вибігла Ганна з банкою молока і кошиком духмяних, випещених сонцем яблук.

– Візьми, Степанчику, – благально звернулася до зятя. – Мало не забули…

– Нащо нам так багато того? У смітник викидатимемо, як почне псуватися… – невдоволено озвався кремезний чоловік.

– Та я ж так, – знітилася Ганна, – щоб ви собі не шкодували…

Степан нервово вихопив гостинці з рук старенької і кинув до багажника.

– Коли ще приїдете? – запитала, втираючи сльозу, жінка, та у відповідь почула лише норовисте гарчання двигуна.

Повернулася Ганна до хати лише тоді, коли курява від машини знову вляглася на розбите узбіччя.

З роками здоров’я почало підводити. Сили покидали, а болячки з’являлися. Підвестися з ліжка чи випростатися на грядці після важкої праці ставало дедалі важче. А ще невблаганний час помережав Ганнине обличчя та руки зморшками. Але жінка не покидала праці, думаючи лише про онуків і марячи їхнім приїздом.

Хіба знала Ганна, що Оксана з Ігорем часто сваряться телефоном, мало не жереб кидають, вирішуючи, чия черга їхати до мами. У кожного поважна причина, що унеможливлювала поїздку. Зате потім, по двох, а то й трьох місяцях відсутнього спілкування, Ганна довідувалася, що Ігор купив собі міні-буса, а Оксанин чоловік – іномарку, що донька з сім’єю відпочивала в Туреччині, а син два тижні насолоджувався перебуванням серед казкових карпатських гір. Щоразу Ганна збирала для них чималі сумки, передаючи онукам, а з роками – і правнукам усе, що з Божою допомогою вдалося виростити працею натруджених рук.

А якось подарували Ганні на день народження мобільний телефон. Записали свої номери, навчили натискати на потрібні кнопки, показали, як підзаряджувати диво-пристрій, і поїхали. Відтоді старенька Ганна мала і розраду, і втіху. Хоча діти дзвонили нечасто. Та й вона їм не докучала.

– Часом можу відірвати їх від якоїсь пильної справи, то вони злостяться, – казала не раз сусідці Марисі.

Телефонуючи на Різдво, подовгу колядувала стародавніх колядок, віншуючи окремо кожного члена сім’ї, на Щедрий вечір – виводила щедрівок і таким голосом, наче дівчина. Відчуваючи зв’язок з рідними, вона й справді наче молодшала.

Перед Великоднем Ганна заслабла, та свого наміру спекти паску не облишила. Марися і відмовляла, пропонуючи свою (бо ж напекла багато), і бралася допомогти, але Ганна не поступалася.

– Того року, Марисю, я точно знаю, що приїдуть усі, – усміхаючись крізь силу, промовила Ганна. – Тому напечу багато: для дітей та онуків – великі паски, а для правнуків – у маленьких формочках. Може, хоч цього року їх нарешті побачу?

– Ви б, Гануню, наперед подзвонили. Сказали б, що зле почуваєтесь, – радила сусідка.

– Ні, Марисю. Телефон уже другий тиждень як поламався… Не вмикається… Та нехай уже там… – відказала старенька. – От тільки хотіла б просити, щоб ти посвятила й мені великодній кошичок.

– Та про що мова? Звісно! Будемо йти до церкви, то я до вас вступлю, а потому принесу вже освячене.

– Дай тобі, Боже, здоров’я, сусідонько, – якось аж надто жалісно промовила старенька.

– Дякую! Дай, Боже, і вам Ганнусю.

Марися повернулася із церкви після урочистого Богослужіння. Зайшла до Ганни, щоб віддати кошик із великоднім освяченим частуванням. Та на її величне й урочисте “Христос воскрес!” ніхто не відповів. Зазвичай, коли сусідка поверталася чи то з крамниці, де купувала Ганні продукти, чи з пошти, жінка завжди зустрічала її на ґанку. А не так на Великдень!

– Христос воскрес, Ганю! – озвалася вдруге, переступаючи сінешній поріг.

Мовчанка…

– Христос воскрес, Ганнусенько! – утретє промовила сусідка і зайшла до кімнати.

Стіл був застелений святковим, хоча й пожовклим від давності обрусом. А на ньому – з десяток великих пасок і маленьких пасочок. Та такі гарні, як намальовані. Біля них – відкритий обшарпаний альбом із чорно-білими знимками, з яких мило усміхалася школярка Оксанка й одягнений у військову форму Ігорко. На інших, уже кольорових фото – онуки: Ліля, Мар’яна, Назарко, Микола, Андрійко і правнуки. Однак їхні імена Ганна забувала, бо ніколи не бачила, а лише чула про них з розповідей рідних…

Сусідка перевела погляд зі столу на стареньку Ганну, що сиділа на дивані. Недоцільними були будь-які слова, яких Ганна однаково не почула б.

Її душа вже втішалася небесними співами-величаннями Воскреслого Спасителя.

Автор – Олеся КОГУТИЧ.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook