– Сніжано, ти вийдеш заміж і на батька тобі буде все одно, де він і з ким він, варто лише почекати п’ять років. Але я не буду чекати, бо мій час вже не йде, а летить. Коли батько тобі стане не потрібен, то не приходь до мене.
Хоч я кохала Степана, але я сказала йому, що наше кохання має настоятися, набратися сили, аби я потім згадувала ці наші прекрасні роки і розуміла, чому я й досі піклуюся про чоловіка.
– Степане, коли тобі буде сімдесят, то я тобі буду молоти м’ясо на бленд ері і згадувати, які ти мені квіти дарував чи як ми за руку гуляли. Так любов працює, а не так, що ти стукаєш в двері через роки і думаєш, що тебе там чекають.
Йому було тоді лише п’ятдесят сім років, дружини не стало, донька була пізня і єдина, лиш їй сімнадцять стукнуло і не хотіла батька ні з ким ділити.
А мені було п’ятдесят, я ще чулася вся в соку, ще крутила бігуді і малювала губи, цокала каблуками на роботу. За плечима розлучення, віра в те, що все попереду, два коти і самотність. Дітей у мене не було.
Вже втратила надію зустріти свою людину, як тут Степан! У нас таке закрутилося, що аж метелики пурхали, сонце світило яскравіше і люди були всі чудові навколо.
Ми пів року зустрічалися, а потім він запросив мене знайомитися зі Сніжаною. А та вперлася і все – тато лише її.
– Навіщо тобі якась жінка? Ти вже старий! На кого ти мене хочеш покинути?
– Ми разом будемо жити, – казав Степан, – У нас багато місця.
– Щоб вона ходила в маминих речах і брала її чашку? Ні!
Я ще вірила, що у неї це пройде, що вона поступить і в когось закохається і стане їй на батька байдуже. Але дівчина слідкувала за батьком як коршун і таке влаштовувала, коли дізнавалася, що він був зі мною, що йому важко було.
Я тоді вирішила поговорити з нею, як жінка з жінкою, казала, що потім їй батько стане не потрібен.
– Ти приведеш в цю квартиру чоловіка, а батька куди дінеш?
– Він буде жити на дачі і буде там няньчити онуків, рідних онуків, а ти нам ніхто!
Я здалася. Степан прийшов і сказав, що робить вибір на користь доньки.
Вперше я прийшла на роботу без кучерів і макіяжу, нічого не хотілося і вже не вірила, що можна щось змінити. А все через одну вперту особу.
Подруга мене запросила до себе за кордон і там я трохи відійшла.
– Не можна так переживати через чоловіка у нашому віці, – сказала мені вона, – Ти про себе думай, а не про нього!
І я почала вчитися знову жити так, як жила до зустрічі з ним. Відпустка швидко пролетіла, але я не вернулася в Україну.
– Зароби тут грошей собі на старість, – порадила подруга і я так і вчинила.
Я сумувала за домом, але то було наче в іншому житті, а тут робота цікава, подруга завжди під боком, море і ще є такі, що мною цікавляться. Було кілька романів, які вернули мені смак життя. але нічого серйозного, таке для згадок, як то кажуть, в темні холодні ночі.
Я вернулася в Україну через десять років, нічого не змінилося, наче нікуди не їздила. І от доля – ніс до носу зустрілася зі Сніжаною.
– А батько в притулку, нікого не впізнає вже, ви б його теж не гляділи. Так що не треба на мене так дивитися, – випалила вона.
Може, вона вже зрозуміла, що навіть п’ять років з ним, гріли б мені душу до кінця моїх днів. Як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота