Стою кришу той салат і ледь себе в руках тримаю. Відчуваю, що ось-ось і пар вухами піде. Кілька разів намагалась натякнути йому, що він тут ніби як і зайвий, але ж той не слухає. Аж тут, чоловік мій знадвору шашлик заносить. І тут він і йому щось “підказує”, чоловік одразу і не второпав, що то до нього.
Моя донька нині на третьому курсі навчається. Гарна, моторна, талановита, але з кавалерами усе якось не щастило. А тут на тобі, радісну новину нам повідомляє. Мовляв, тато, мамо, рихтуйте стіл буде сватання у неділю.
Дуже ми вже зраділи, хоч отого нареченого її ні я ні батько і в очі не бачили, але Оля нам його так описала, та яке описала – проспівала: добрий, уважний, розумний, завбачливий та ще й знає так багато усього. На роботі цінують, в навчанні найперший, ще й староста групи, випускник, і на кафедрі його залишитись просять.
Ми дуже раділи і пишались майбутнім зятем. Бувають такі люде, що добра слава про них іде далеко по переду. Ото ми собі думали, що наш зять майбутній такий же.
Приїхали, значить, свати у неділю, усе як годиться. Доньку нашу засватали, пісеньок примовок наспівали-наказали, треба уже б і до столу. А свати із собою скільки усього попривозили та й кажуть, що давайте трішки і наших гостинців поставимо. Я пішла зі свахою на кухню салат кришити, а чоловік саме пішов шашлик смажити, аби до столу був гарячим:
— А що, – каже, – зятьок? Допоможеш тестю?
Але зять майбутній сказав, що чи то диму не витримує, чи то м’ясо не їсть, не пішов із ним. А до нас на кухню “пришвартувався”.
Мені п’ятдесят. Маю дві ноги, дві руки і знаєте, ніхто ще не казав, що вони місцями переплутані у мене. Стала салат кришити, а “зятьок”:
— Думаю, не варто так мілко кришити, бо швидко стече. А як ви перець нарізаєте, треба тримати за корінчик і відрізати слайсами такими. А що ви зелень так надріботіли? Треба трішки крупніше, аби смак відчувався.
Стою, ледь уже витримую, а сваха гордо так на сина дивиться:
— Так, так! Наш Ромочка усе знає. Він завжди мені на кухні допомагає.
Ну а я що? Дала дощечку, ковбасу “заморську” ними привезену.
— Ну, як знаєш, то чого даремно мені під руку співати? Бери роби як треба.
А зять мій дивиться в усі очі:
— Та ви що? Я таке не робитиму. Я ж не вмію.
Аж тут, чоловік мій заходить із шашликом готовим. Я бігом блюдо подаю, а зять починає:
— А нащо ви так рано зняли шашлик? Треба кожен шомпур обмотати фольгою і залишити на вуглях хоча б на хвилин з десять. Буде дуже соковито і смачно, бо зараз, я бачу, ми будем сухарі їсти.
Моєму чоловіку таке сказати про його шашлик? Напевне, зять наш майбутній зберігся перед виходом із дому, інакше я не знаю, що то було.
Тут уже, ні я , ні чоловік не стримались і попросили зятя з кухні. Тут сваха наша як підскочить:
— Він у мене розумний, все правильно каже, Він багато читає і пів світу об’їздив, а ви йому таке кажете замість того, аби слухати. Не чіпайте, – так і каже, – моєї дитини.
Тут і сват прийшов, той давай жінку заспокоювати, а син за маму вступився. Коротше, полетіли каструлі і сковорідки, на кухні у нас справжній шарварок зчинився, геть сусідка прибігла подивитись, чия родина вийде переможцем.
Весілля не буде. Оля з нами не балакає, а Ромка із нею. Ну хоч це добре. Намагались пояснити дитині, що з такою людиною і в такій родині не бачитиме вона щастя, та хіба вона чує.
Оце зберемось увечері із чоловіком та все те “сватання” згадуємо.
А що? Мали мовчати, як нас у власній хаті повчають?
Та й чи була б дитина наша щаслива із такою свекрухою і чоловіком?
Ну скажіть, хіба ми не вірно вчинили?
06,04,2023
Головна картинка ілюстративна.
