Сваха говорить, а мені від сорому аж зле стало. Н мене вона пальцем не вказує, але я ж то добре розумію. про що саме мова йде. Посиділи ще трошки для годиться і в двері. Сваха вискочила за мною, я думала що вона повертати почне, ан ні: “Ось, – протягує мені принесений мною подарунок, – ви забули”.
Донька моя вісім років тому, ще дівчиною молодою поїхала у Польщу на заробітки. Звідти вона повернулась уже зарученою.
Олексій – зять мій хлопець дуже хороший і роботящий. Разом вони тут у нашому селі за сім років і дім збудували і у порядок його привели. От тільки роботи ніякої у нас немає, окрім школи, тож донька із чоловіком так і їздили на заробітки.
Я ж технічним працівником у школі уже дванадцять років працюю, тож коли у доньки моєї з’явились дітки, то допомогти я їй не могла. Робота від восьмої до п’ятої, а садочку у нас немає. Мусили вони викликати маму мого зятя, аби вона із малими була, доки ті полуницю, чи яблука у Польщі збирають.
Я свасі, звісно ж допомагала. Малі діти то великий клопіт і важка праця, а якщо ще й не свої, хай навіть і онуки рідні, то відповідальність вдвічі більша. От тільки Олена, сваха, мене на відстані витягнутої руки тримала від себе. Вони з багатого роду, були проти того, аби син доньку мою за дружину брав. Хай і вісім років діти разом, однак сваха себе несе високо. куди до неї технічці зі школи?
А це, так випало, що вона ювілей світ тут, у нас відзначала. Донька моя саме приїхала із заробітків, то влаштували свято невелике. Я підготувала подарунок, спеціально на ринок у місто з’їздила, придбала дуже гарне покривало на ліжко. Собі такого дозволити не могла, а тут три тисячі віддала, аби сваха тішилась.
Прийшла я на те застілля, поздоровила, подарунок вручила, але сваха на те покривало і не поглянула. Я давай розповідати про розмір, склад, а вона й не туди. Поклала у кімнаті на стілець і припрошує нас до столу.
Розмовляли за своє, сміялись, аж тут мова зайшла про те, які хто речі носить. Сваха моя і почала говорити. що терпіти не може натуральних. Мовляв, вовна, пух, чи кашемір для неї щось за межею розуміння:
— А оці светри, чи покривала з вовни. Б-р-р. якийсь аран бігав, у стійлі спав, чухався, а я його вовною повинна зігріватись. Аж зле стає. ні і ще раз ні. зараз купа сучасних матеріалів і тепліших і екологічніших. А оце все – минуле століття не інакше.
Я сиджу і від сорому готова крізь землю піти. Я ж розумію до чого та мова і чого вона так каже. ще трішки посиділа і в двері, неприємно було в одній кімнаті із нею знаходитись.
Я вже на виході була, як сваха мене наздогнала. думала я що вона перепросити хотіла, чи повернути мене, але ні – простягла мені те покривало і каже, що я повинна його забрати:
— Мені воно не треба. Ви чималі гроші віддали, то хоч собі залиште. Я користуватись не буду, або передарую, або тут залишу.
Прийшла я додому і сльози на очі. ну як так? донька прибігла за годину, вона не одразу зрозуміла, що я тихцем додому пішла. Коли дізналась у чому справа, давай сміятись:
— А чого ти і справді не запитала хоча б у мене, перш ніж такі гроші витрачати. Анна Леонідівна не терпить натуральних матеріалів у неї це пунктик – ціла філософія. Уявляю її реакцію коли вона побачила оту вовняну ковдру що ти принесла. Завтра я тобі її поверну. Річ прекрасна, тобі буде на зиму самий раз, тепленько спатиметься. ти б сама собі ніколи б її не придбала.
Я тут плачу, а вона зрозуміти не може причини сліз. Каже, що тут навіть ображатись немає на що.
От скажіть, хіба так важко мене зрозуміти. Ви б не образились, не пішли б зі свята.
Ну хіба так можна чинити, поясніть?
15,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
