Сто разів уже пошкодувала, що взагалі заїкнулися свекрусі про машину. Допомогти-то вона допомогла, але тепер у нас з чоловіком у пріоритеті стоять інтереси та вимоги його мами.
Лиш щось скажи, то відразу починаються закиди, підтискання губок, а потім довгі тиради на тему нашої черствості та невдячності.
Ми з чоловіком давно збирали на машину, але то декрет, то ремонт, то ще щось – завжди щось заважало наскладати. Влазити у борги, тим більше на машину, не хотілося. Тому пісня з відкладанням на авто була вічною.
З мамою чоловіка в мене стосунки були нормальні. Звичайно, я її не в усьому влаштовувала, як і вона мене, але за роки спілкування встановився якийсь баланс, що дозволяло нам спілкуватися, не кривлячись, побачивши одна одну.
У гості я маму чоловіка запрошувала регулярно, коли робила випічку, дуже вона її полюбляє.
Ось одного дня свекруха прийшла на сімейне чаювання, в ході застільної бесіди вона поділилася, що її сусід минулого тижня купив нову машину, велику таку, красиву.
– Як у міністра, – охарактеризувала свекруху.
За описом скидалося, що сусід придбав машину, про яку мріяв чоловік – новий позашляховик. А я хотіла хоч якусь машину. Ми з чоловіком синхронно важко зітхнули, а свекруха запитала, чому.
Чоловік розповів про нашу блакитну мрію і скільки років ми вже на цю мрію збираємо. Свекруха щось там собі подумала, а потім сказала, що може додати нам на машину. Ми з Русланом якось навіть розгубилися, бо свекруха — звичайна пенсіонерка, якій платять звичайну пенсію.
Але Марія Василівна сказала, що давно відкладає.
– Ну от складала, тепер вам на потрібну річ віддам. А куди мені їх, у могилу із собою потім забирати? – знизала вона плечима, продовжуючи сьорбати чай.
Чоловік світився від радості. Уточнив у мами, скільки вона зможе додати, перерахував нашу заначку і помчав дивитися машини, які ми можемо взяти за ці гроші.
За три тижні нам вдалося купити авто. Звичайно, не з заводу, з пробігом, але ще дуже добротне. Нашому щастю не було межі, чоловік її ледь не цілував. Покупку машини було вирішено відсвяткувати у сімейному колі. Свекруху теж покликали, адже без неї ця покупка невідомо коли б відбулася.
– Ну, сподіваюся, що можу на вашу допомогу розраховувати, якщо мені треба буде кудись поїхати, привезти щось, – з усмішкою уточнила свекруха.
– Мам, та про що мова! Звичайно, допоможемо, чим зможемо, навіть не сумнівайся, – запевнив Руслан, та й я закивала.
Ми тоді обоє навіть не уявляли, у що нам це все виллється.
Після покупки машини прохання від Марії Василівни почали сипатися, як із дірявого мішка. Але це половина проблеми, навіть чверть. Основна частина проблеми в тому, що виконувати потрібно або негайно, або у вказаний свекрухою час. Жодних відмовок не приймається.
Якщо ж ми на цей час уже щось запланували чи просто було незручно нам, свекруха починала дорікати, що вона нам допомогла, ми їй обіцяли, а тепер ось відмовляємо, та ми взагалі машину не купили б, якби не вона.
Потім починала плакати і говорити, щось, на кшталт, вона нам потрібна тільки щоб гроші з неї витрусити, а потім трава не рости.
Ось це вже відверта дурня. За все наше життя із чоловіком його мама вперше допомогла нам грошима. Ми з неї їх не трусили, вона сама запропонувала. Та й у допомозі їй не відмовляємо, але щовихідних підриватися о шостій ранку, щоб о сьомій бути до відкриття ринку, де свекруха нічого не купує, а просто швендяє і з продавцями лається – таке собі задоволення. Місяць ми так покаталися, годі. За той місяць свекруха купила пучок петрушки та кілограм огірків.
За півроку вона нас так насмикала. Як вона жила раніше, поки ми не мали машини, я не знаю. Але тепер вона кроку ступити не може.
Та ми ж і не проти допомогти, але треба ж бути нормальною, у нас ще й свої якісь плани є, робота, але Марії Василівні треба або так, як вона сказала, або потім весь мозок по чайній ложці виїсть.
Я вже маю думку продати машину, віддати їй її гроші і більше ніколи не зв’язуватися. Чоловік поки що тримається, але скоро мама і його доведе, я вже бачу.
А знаєте, що найсмішніше – винною в їхній сварці, якщо що, буду я, налаштувала сина проти матусі. Ми вже проходили років п’ять тому, але повторення – мати вчення.
Знову запропонувала чоловікові продати машину. Він задумався, хоча тижнів зо два тому подивився на мене, як на дуринду, але з початком весни вона вже його добряче “заїздила”. Думаю, що ще за два тижні і виставимо машину на продаж. Не жили багато, як кажуть, нема чого починати.
