fbpx
Історії з життя
Свекруха дуже любить згадувати про те, як я на весіллі відмовилася від подарунка її мами

– Зараз би у вас пам’ять про неї була, а гроші що? Пшик! Витратили, і ніякої пам’яті!

На мій погляд, все навпаки: у мене, завдяки історії з подарунком, залишилися теплі спогади про бабусю чоловіка.

Весілля було в вузькому колі у будинку свекрів. Подарунки нам дарували відповідні весільні, відзначився тільки батько чоловіка: він вручив конверт з грошима. Всі інші обдаровували різними корисностями для дому: посудом, постільною білизною, недорогою дрібною побутовою технікою. Бабуся чоловіка подарувала нам халати, чоловічий і жіночий.

Халати і халати. Треба було посміхнутися, взяти і подякувати, але у мене не вийшло.

З дитинства не люблю халати. Вірніше, один-єдиний халат, інші, по суті, ні в чому переді мною не завинили, так що їх терпіти не можу просто так, за компанію.

Мені було шість років, коли мама привела додому “заміну батькові”. Вітчим любив походжати квартирою в халаті, який ледве-ледве сходився на ньому.

Вітчим в брудному, засмальцьованому халаті, жує курячу ніжку, витирає руку об себе, другою рукою щедро “відвішує” мені, щоб не заважала. Школа, перший клас. Мама працювала до ночі, він сидів удома, на нього була покладена місія з перевірки уроків. Він їв в своєму халаті, витирався об нього, дивився в мої зошити, ними ж давав прочухана, якщо знаходив помилки.

Мама прожила з ним три роки, вона давно забула про те, що колись в її житті був цей чоловік. А я його пам’ятаю, ні, не обличчя, а той халат. І кожен раз, коли я бачу десь халат або кого-небудь в халаті, то відразу згадую ту людину і все, що було з нею пов’язано.

Побачивши подарунок бабусі чоловіка, я не змогла стримати емоції, мене перекосило від неприйняття.

Бабуся відразу засмутилася, що не вгадала з подарунком. Я їй сказала, що вона не винна. Трохи пізніше вийшла за нею на кухню, там розповіла про вітчима в халаті і про емоції, які викликає у мене цей вид домашнього одягу.

– О Господи! Пробач, але я не могла знати? – запереживала бабуся чоловіка.

Вона забрала халати, подарувала нам гроші. Я була їй дуже вдячна: навіть зберігати вдома її подарунок б не стала, чи викинула б, чи передарувала.

На подаровані бабусею гроші я потягла чоловіка в парк атракціонів. Ми каталися на каруселях та американських гірках, робили веселі фотографії, байдикували… Зараз у нас є дитина, і коли ми ходимо всією сім’єю в парк атракціонів, то відразу згадується той самий день, моментально в пам’яті оживає образ бабусі чоловіка, погляд сам спрямовується в небо, а губи шепочуть слова подяки і бажають їй спати спокійно.

Свекруха, яка побачила маніпуляції своєї мами зі зміною подарунка, розлютилася, почала фиркати в мій  бік щось про дарованого коня. Потім пригадувала на святах, єхидно питаючи:

– Сподобався подарунок? Чи тобі грошей дати?

Коли бабусі чоловіка не стало, свекруха як з ланцюга зірвалася з цими халатами, які я не змогла прийняти, навіть знаючи, що вони від чистого серця. Пам’ять була б, а я… Так є пам’ять! Є! І спогади є! Теплі, променисті, дбайливо збережені!

На думку свекрухи я повинна була прийняти халати з низьким поклоном, і ми з чоловіком повинні були носити їх до кінця своїх днів. І начхати, що у мене там якісь асоціації і погані спогади, і як би я при цьому почувалася.

Замість халатів нам дісталися спогади. З тих, які хочеться знову і знову прокручувати в пам’яті. Хіба це погано?

Бабуся чоловіка була приголомшливою жінкою. Я завжди буду пам’ятати про неї, що б там свекруха собі не думала.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook