fbpx

Свекруха дивиться на мене з докором і так розчаровано, ніби я й справді винна у тому, що от зараз вона мені наговорила. А я слухаю і не можу повірити, що це мені каже педагог, жінка, що має вищу освіту і яка вважає себе прогресивною і такою, що йде у ногу з часом. “Це ти в дім принесла із тією брошкою. Це мені так, бо я перша в руки узяла”

Свекруха дивиться на мене з докором і так розчаровано, ніби я й справді винна у тому, що от зараз вона мені наговорила. А я слухаю і не можу повірити, що це мені каже педагог, жінка, що має вищу освіту і яка вважає себе прогресивною і такою, що йде у ногу з часом. “Це ти в дім принесла із тією брошкою. Це мені так, бо я перша в руки узяла”.

Ну от ніколи не думала, що в наші часи у людей ще й досі у головах от такі повір’я живуть. Та чесно, для мене те все із роду історій у книжках і сюжету третьосортного кіно.

Але, життя показало, що забобони і повір’я й понині живі і можуть добре життя зіпсувати навіть тій людині, яка в них ніколи не вірила і вважає те все смішним і безглуздим.

Нині мені халепа на голову через усе це, вірніше, через брошку. Ми того дня приїхали із чоловіком з міста, аби допомогти його матері посадити картоплю. Мама Ніна смажила пиріжки на обід і нам в дорогу, ну а ми собі вдвох садовили город.

Коли ми вже майже завершили і треба було відкопати від долини трішки, зробити рівчачок для води, я в землі щось блискуче знайшла. Річ була вся в землі, я й роздивитись не встигла, як було з землі вийняла лопатою і у відро.

Того дня ми так виморились, закрутились, що я й забула про свою блискучу знахідку, так вона у відрі й залишилась. Лиш через місяць, коли ми вчергове приїхали до свекрухи, поклала вона переді мною дуже гарну брошку. Я з цікавістю роздивилась ту річ, видно було, що вона не дешева, напевне, навіть золота і камінь дорогоцінний.

— А що ж ти такі речі на город одягаєш, доню? – каже мені свекруха, – Добре, що я у відрі побачила. Ось вичистила вимила, віддаю.

Я спочатку здивувалась, а потім уже, пригадавши де узяла, все розповіла свекрусі і простягнула ту брошку їй. Мовляв, не моя вона, а їй належить.

Мати рідна, що почалось. Я свекруха такою ніколи і не бачила. Вона сполотніла і давай мені вимовляти за те, що я взагалі із землі дістала ту річ, та ще й їй принесла у дім. Розповіла про забобони місцеві і про те, що разом із брошкою я чужі негаразди їй у двір принесла.

Ну і от, потрапила моя свекруха до стаціонару. Ішла ввечері, а кіт під ноги кинувся. Васько так завжди робить, скільки раз я через нього ластівкою летіла. Але, те все забулось, тепер вина не кота, а моя, бо я з городу ту брошку узяла.

Навіть чоловік на емоціях мені сказав, що про т аке і діти знають і що я дуже необачно вчинила. От, ніби змовились вони зі свекрухою і я й справді вчинила щось нехороше.

От мені цікаво, це що й дісйно люди в такі казки досі вірять? От ви б, могли повірити у те, що якас брошка стала виною тог

You cannot copy content of this page