Свекруха говорила спокійно і з посмішкою на обличчі. Видно було, що та жінка вже все обдумала, зважила і вирішила. Я ж сиділа і молила Бога про одне: аби ж не склалось. Ніби як і гарно вона говорила і правильно і вчасно, але я не хотіла того усіма фібрами душі.
Мене звуть Олена, мені 32 роки. Ми з чоловіком Павлом уже десять років живемо у шлюбі, виховуємо нашого сина Арсена, якому зараз десять.
Маємо власну однокімнатну квартиру з великою кухнею. Цю квартиру ми свого часу придбали в кредит ще на початку нашого сімейного життя. Нещодавно ми закрили борг, і це стало нашою маленькою перемогою.
Квартира хоч і невелика, але затишна. Ми облаштували її максимально зручно: у кімнаті для Арсена виділили куточок, де він може спокійно займатися, читати чи грати.
На кухні поставили диван, який може слугувати спальним місцем для гостей. Наші сусіди часом дивуються, як ми тут уживаємося втрьох, але нам хоч і тіснувато, але більш-менш місця вистачає. Щоправда, все частіше ми з Павлом починаємо говорити про більшу квартиру.
На перешкоді нашій мрії стоїть непросте завдання — новий кредит. Ми довго обговорювали це питання, рахували витрати й можливі ризики.
Однак в глибині душі я розумію, що хочу переїхати в простір, де наш син матиме власну кімнату, а ми з Павлом — місце для себе. Дитина росте, рано чи пізно нам треба буде зважитись.
Тим часом у селі, за кілька десятків кілометрів від нашого міста, живе свекруха. Їй 77 років, і вона справжня газдиня. Раніше вона сама тягнула на собі все господарство: город, худобу, догляд за будинком.
Звісно, ми їздили до неї кілька разів на місяць, допомагали чим могли — то дрова заготовити, то картоплю посадити чи викопати. Павло завжди був дуже прив’язаний до матері, і я це розуміла.
Свекруха має ще одного сина, Антона, але він із дружиною мешкає у місті в орендованій квартирі. Вони не думають про власне житло — вважають, що назбирати неможливо і краще орендувати житло, ніж бути залежними від банків.
Вони багато подорожують, часто ходять до торгових центрів, і, судячи з їхніх розповідей, живуть легко й безтурботно. Я не засуджую їхній вибір — кожному своє.
Але кілька місяців тому свекруха почала скаржитися, що їй важко. Вона сказала, що більше не може сама жити в селі і тримати господарку, тож вирішила продати будинок.
Вона оголосила, що гроші поділить між синами, а сама переїде жити до нас, бо Антон із дружиною вже відмовилися приймати її у свою орендовану квартиру.
— У вас же місце є, на кухні диван, — сказала свекруха так просто, ніби то й справді було логічно і правильно.
Її тон був спокійним і впевненим, наче рішення вже ухвалене. Я намагалася тримати обличчя, але в душі все скипіло. Як це так — просто переїде до нас, навіть не спитавши, чи готові ми?
З одного боку, я розуміла, що рано чи пізно те мало трапитись. Свекруха ж була хорошою жінкою: завжди добре ставилася до мене, ніколи не втручалася в наше життя і підтримувала, коли це було потрібно.
Однак уявити, що ми тепер житимемо разом, та ще й у нашій маленькій квартирі, я не могла.
— Пашо, а ти як собі це уявляєш? — запитала я чоловіка того ж вечора, коли ми обговорювали її рішення.
— Мамо тяжко, вона не може більше жити одна, — сказав він, потираючи скроні. — Я думаю, що все буде добре.
— Добре? — перепитала я. — А як щодо нас? Як ми тут уживатимемося? Це ж наша квартира, наш дім.
— Але в неї іншого виходу немає, — сказав Павло.
Ми замовкли. У кімнаті було так тихо, що було чутно, як годинник цокає на стіні. Наступного дня я намагалася зібрати свої думки. З одного боку, я бачила, що Павлу шкода свою матір.
Я знала, що він правий: старість — це не радість, і залишити її одну в селі було б несправедливо. Але з іншого боку, я не могла уявити її на нашій кухні, де вона спатиме, готуватиме, диктуватиме свої правила.
Я намагалася подумати про її характер. Вона не була з тих, хто втручається у не свої справи, але все одно любила, щоб усе було «як у неї».
Коли ми приїжджали до неї в село, я завжди слідувала її порядкам: як мити посуд, як складати речі, як готувати. Але це був її дім. А тепер вона з’явиться у нашому, і що тоді?
Я вирішила поговорити зі свекрухою відверто.
— Мамо, я розумію, що вам тяжко, — сказала я, коли ми сиділи за чашкою чаю. — Але переїзд до нас — це серйозне рішення. Ви точно впевнені, що це найкращий вихід?
Вона замислилася, потім сказала:
— А що я можу зробити? Антон мене не прийме. Та й у вас усе добре, своя квартира, Арсен росте.
— Але це не так просто, як здається, — спробувала я пояснити. — Ми любимо вас і завжди раді допомагати, але у нас теж є свої обставини.
Розмова вийшла складною, і, здається, свекруха сприйняла мої слова як образу. Вдома я розповіла все Павлу, і він сказав, що я не мала права так казати.
— Вона ж мати, вона не буде тут назавжди, — сказав він.
— А що, якщо назавжди? А якщо потім наші стосунки з нею зіпсуються? Ти готовий до цього? Уяви: ти живеш під постійним контролем своєї матері. В неї власне уявлення про життя, про побут і про те, як виховувати дитину. Чи готовий ти щоденно балансувати між власною незалежністю і тим аби зробити щось і не образити свою маму тим?
Свекруха вже й дім на продаж виставила, а ми й досі не дійшли спільної мови щодо того, як нам вчинити. Схоже, що вона таки оселиться на кухонному дивані, принаймні що б я не казала, а до того йде.
От поясніть, хіба ж це нормально. Як мені зберегти сім’ю і зробити так, щоб свекруха залишилась там де є?
Головна картинка ілюстративна.
