Думала, що, коли у нас буде спільна дитина, то якось вона відтане, але де там.
– Як мій Іванко має на два роти заробити? Ще й квартиру орендуєте! Ти геть безсовісна! Звісила ноги йому з шиї і погяняєш!
Дмитрику було лиш вісім років, але за мірками свекрухи я мала вже працювати на рівні з чоловіком. У нас почалися сварки саме через те, що мати Івана дуже жаліла і він доходив до думки, що я теж маю працювати.
Я просила чоловіка дотриматися до трьох років, щоб дитина пішла в садок, але де там. Мусила віддавати в рік в ясла, бо ситуація була просто нестерпна. Найсмішніше, що я не заробляла достатньо, бо працювала в магазині, там недостача, там пошкодили товар і все зі своєї кишені платила і на ногах цілий день. отак вхолосту робила, але ж не вдома. Хоча вдома починалася моя друга зміна, бо діти вимагали уваги, а чоловік смачної їжі і уваги. Я просто не витримувала і вже думала про те аби поїхати в село до батьків і закінчити таке заміжжя.
І ось подруга мені порадила поїхати за кордон і за кілька років заробити на власне житло. Я подумала, що це слушна думка і відвезла дітей в село до мами і сама поїхала за кордон.
Іван щебетав по телефону, як він мене чекає і які він вже підбирає варіанти квартир. За три роки тотальної економії я спромоглася купити трикімнатну квартиру і вернутися додому.
Наче все у нас внормувалося, але я ніяк не могла відпустити від себе дітей, я відмовлялася працювати на такій роботі, що ти просто викидаєш гроші на вітер і це мою свекруху знову завело і вона знову почала синові наговорювати, що мене треба знову гнати за кордон, раз я не хочу тут працювати.
Тоді не було так, що ти собі поїхав-приїхав, треба або сидіти довго, або мало і нічого не заробити. Але я не бачила сенсу в заробітках, якщо я дітей не бачу.
Розумієте, як так було порахувати. То я заробила вже на все своє життя наперед і вже чоловік мав виконати свою частину роботи. Але вони з матір’ю були іншої думки.
Тому я влаштувалася на завод крутити дроти і так від мене відстали, а я була рада, що я поруч з дітьми.
Діти росли і вже моїй донечці поступати на наступний рік, а свекруха й каже, що Іван не має давати моїй дитині ні копійки, бо й неї є мати й батько, десь є.
Я тоді так розізлилася і поїхала на заробітки та заробила не лише на навчання, але й на свою мрію – власний будинок.
Сума була не повна, але на те, щоб розпочати будову таки була. І я як собі уявила, що діти з’їжджаються до нашої хати, у всіх є своя кімната, на подвір’ї песик, якого так просив Дмитрик…
Через сім років хата стояла зведена і можна було в ній жити. Ми влаштували новосілля і я почувалася такою щасливою!
Ми переїхали жити в будинок, як тут свекруха на порозі – вона, бачте, немічна і їй потрібне свіже повітря і догляд. Людина, яка мені все життя отруювала тепер вирішила ще й мене жити.
– Але ж вона моя мама, – казав Іван, – тим більше, що треба вміти прощати…
І я впустила в хату… Краще б не пускала. Та взялася порядки свої наводити за кожну дрібницю до Івана бігати та на мене скаржитися. Я не знаю як, але ця жінка так постаралася, що мій омріяний будинок став для мене тюрмою і я не витримала і сказала чоловікові вибирати. Або його мати, або я. Він вибрав матір.
Майно ділили порівну, майно, яке я своїм мозолем заробляла! Івану дісталася квартира, а будинок я довго провітрювала, щоб і духу свекрушиного не було.
Пройшли роки, я маю й дітей біля себе і онуків, а Іван одинокий, а ні, з мамою ходить попід ручку. Що тут можна сказати?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
