Свекруха нас покликала до себе у будинок на серйозну розмову. Звісно, нам було відомо про стан матері чоловіка. тиому і слова її не стали несподіванкою.
— Мені тут нічого не потрібно, – сказав тоді брат мого чоловіка, – Я в місті живу і село мені лиш у снах не надто добрих приходить. Маю усе і от ця хатинка мені точно ні до чого.
— Я хочу щоби ти зрозумів. сину, – ще раз сказала моя свекруха своєму старшому сину, – Я залишаю абсолютно все, що маю Данилу, бо він мене буде доглядати. Ти залишаєшся моєю дитиною, можеш приїздити, але спадок отримає той, хто догляне мене.
— Це прекрасна новина, мамо, – Ще раз сказав тоді Дем’ян, – Ти ж знаєш наше життя, якщо чесно, я навряд чи б зміг надати тобі потрібний догляд. А так і мені легше, і на душі спокійніше, і Данило знає на, що розраховувати.
Та розмова відбулась більше 15 років тому. Свекруха ще до того як покликати нас усіх разом, запитувала у мене, як бути. Вже тоді вона заледве ходила і розуміла, що повинна подбати про свою старість.
А в нас синів троє підростало. Дім у свекрухи був хороший у гарному місці, комусь із них мав би знадобитись. Та й землю свекруха мала, фактично ми її усі ці роки і обробляли, але вже як будем знати що то воно наше, то якось міцніше на ногах будемо стояти і вже вільніше плани будувати.
От так ми собі усі ці 15 років чоловікову маму і гляділи. Возили по спеціалістам, купували усе необхідне. Свекруха у мене жінка дуже хороша, спокійна, за роки мені другою мамою стала.
Так, важко мені було, бо й своя сім’я і до свекрухи бігла, але мама мого чоловіка не дивлячись на усі прогнози ще ходить, хай і заледве, але ж ходить.
А тут приїхав на гостину до неї старший брат мого чоловіка. Дем’ян приїздив до матері часто, навідував, допомагав. Не вмив руки, ні, був хорошим сином.
А це дивлюсь, є і день, і тиждень, і третій у матері. Вже питаю у Дмитра, а той лиш руками розводить – може відпустка. Зрештою. правду мені свекруха сказала покликавши нас усіх до себе.
— Не знали ми що буде так, – сказала, – Та от немає де нині Дем’яну жити. Розлучились вони із Наталею – виставила його у чому прийшов.
— Не виставила, а я все їм лишив, – сказав Дем’ян, – Що мені ділити квартиру двокімнатну? А діти де житимуть? Нічого, де наше не пропадало. Руки ноги є, виживу. Он, мама ще при силі, допомагатиму їй, а там побачимо.
Ми стояли і кліпали очима, бо нічого втямити не могли. Ніби як усе було домовлено і ми знали на що сподіватись, а тут:
— Мама при силі, допоможу.
Свекруха ж побачивши наші обличчя раптом змінилась і з доброї жінки перетворилась на незадоволену, і роздратовану:
— Що надмухались, як діти малі? Мені сина виставити із дому, чи як? Знаю, що обіцяла, але життя он як обернуло. Та й я ще ось, жива. Чи при живій мамі за спадок будете змагатись?
Уже місяць Дем’ян хазяйнує у домі матері. Ніби як уже й має собі жінку до пари, хоче привести невістку у дім матері.,Не буде її саму залишати. Та й жінка та не має свого дому, тож виходить тільки на те, що жити будуть у домі свекрухи.
А на нас мама чоловіка дуже образилась. Не сподобалось їй, як ми відреагували на новину, що тепер Дем’ян буде коло неї:
— Пробач, – каже мені чоловік, – Я сам не очікував, що так усе буде. Я знаю, як тобі було не просто.
А мені й справді дуже гірко на душі нині. Ми вже старшому сину дім бабусі пообіцяли, адже він ось – скоро одружується. Думали: заберемо маму до себе, а молоді хай в’ють гніздечко.
А Дем’ян робить вигляд, що він ні до чого, ще й вітатись перестав, бо ж я посміла його перестріти і совістити. Виявилось, що не мала я права бо то не моя сім’я і вже, як, і де, і з ким буде його мама, то не моя справа?
Але, що я маю мовчати на таку несправидливість? 15 років його мама була моєю справою, а тепер уже ні? Ну от скажіть, це все справедливо?
Головна картинка ілюстратвина.