fbpx
Історії з життя
Свекруха навчала невістку. «Доню, не корися йому, будь строгіша, не прощай. Я як подивлюся на тебе, бачу себе. Ти всі мої помилки повторюєш, слід у слід. І що я маю зараз? Чоловік покинув, живе з іншою, молодшою на двадцять років. А я не живу, а каюся, дивлячись на вас. Не вибачай йому нічого, може й схаменеться»

Михайло почув якусь метушню в коридорі, здивовані вигуки і сміх.

— Що там таке? — піднявся з ліжка, подивився на годинник. — Ого! Вже полудень! Ну й довго ж я спав, вчора перебрав, не згадаю, як і додому дістався. Мати знову буде сваритися.

До кімнати зайшла мати і русявий юнак. Такі знайомі й рідні очі!

— Максимку, ти? Синку, як ти виріс, тебе і не впізнати, — підійшов батько з розкритими обіймами до сина.

Обнялися. Стара мати розплакалася.

— Бідна дитина, сиротиночка ти наша… — витирала очі кінчиками хустки.

— Мамо, цитьте. У нього є Батько. Що привело тебе, сину, до мене? — запитав у Максима. Мати метушилася на кухні, готувала на стіл.

— Батьку я приїхав до тебе за допомогою, не знаю, чи захочеш ти мені піти назустріч?

— Для тебе, сину, що завгодно. Світ переверну, а твоє прохання виконаю, — запевнив Михайло. — Але давай спочатку за стіл, а потім уже й до діла.

Поки бабуся готувала обід, Максим тим часом вийшов у двір. Яке все знайоме. Він тут ще з мамою був у гостях, лазив по отих яблунях, а горіх ще крислатішим та вищим став. Тоді мама молода була і йому десь років шість було, здається.

— Що, згадуєш як підзатильника від матері отримав за те, що видерся на самісінький вершечок горіха? — спитав батько.

— Так, згадав… — забринів голос Максима.

Хлопець уникав розмов про маму, щоб не розплакатися, адже минув лише рік, як її не стало.

Михайло поглянув на сина: як же він схожий на свою матір, на Ліну. Красива була жінка, справжня королева. Вона йому сподобалася, ще коли були студентами. Висока, струнка і довгонога дівчина, із великими сірими очима не одному хлопцеві закрутила голову. Коли вперше її побачив, сказав:

— Будеш моєю, не пожалієш.

На що вона йому відповіла здивованою посмішкою. Та невдовзі так і сталося, адже він хлопець був показний, гонористий і задерикуватий, бо було чого: батько — прокурор району! Для Михайла не існувало ніяких перепон і законів, він сам собі був законом. Ліна в нього закохалася, а він не міг собі дозволити, щоб така гарна дівчина належала не йому, так і одружилися. Приїхали в рідне місто, влаштувалися на роботу. Жили спочатку з батьками, потім відійшли на квартиру. Михайло, як він любив говорити, полюбляв «розігрівати свою натуру», випивки з друзями і подругами, розбірки, шалені гонки на автомобілі — все це прикривалося батьковою посадою. Після появи дітей Ліна сподівалася, що чоловік отямиться, буде поважнішим, але цього не сталося. Навпаки, він не соромлячись, став з’являтися на людях із іншими жінками, яких міняв, як рукавички.

Дружина терпляче мовчала, чекаючи дива: може, отямиться, може, його серце зіб’ється з хибного ритму, хоча б в ту мить, коли маленькі голівки доньки й сина пригорнуться до нього. Свекруха навчала невістку. «Доню, не корися йому, будь строгіша, не прощай. Я як подивлюся на тебе, бачу себе. Ти всі мої помилки повторюєш, слід у слід. І що я маю зараз? Чоловік покинув, живе з іншою, молодшою на двадцять років. А я не живу, а каюся, дивлячись на вас. Не вибачай йому нічого, може й схаменеться».

Та Ліна прощала. Щоб зберегти сім’ю і забути все погане, вони виїхали жити в інше місто.

Та розбиту чашу не склеїти, не залагодилося їхнє життя: Михайло пив та гуляв. Вони розлучилися. Для Ліни це був важкий період у житті, бо вона його ще любила. Та й двоє дітей на руках: доньці — одинадцять, синові — сім років.

— Хлопці, до столу! — погукала мати.

Сіли обідати. Михайло відкрив пляшку.

— Батьку, я не п’ю.

— Ти, як хочеш, а я для тонусу трішки ковтну, — налив собі чарку. — Ну, яке в тебе діло до мене? — запитав у сина.

— Батьку, ти ж знаєш, що відколи мами не стало, я живу в Насті. Вона, хоч і моя сестра, але ж я бачу, що їм не потрібний. У неї — своя сім’я, дитина, та й квартира однокімнатна, Настя ніде не працює. У Полтаві жити важко без роботи або сторонньої допомоги.

— Грошей я тобі не дам, у самого немає за душею й копійки…

— Та я не про гроші. Я навчаюся в ПТУ, і мені сказали, що якби я був круглою сиротою, то дали б безплатно гуртожиток і дворазове харчування в їдальні.

Михайло запитально поглянув на сина.

— Мені що, живцем у землю залізти? Оце дітки! Тобі шістнадцять років, та я в твої роки!..

— Як вареник у маслі плавав! — продовжила сердито мати. — Він в його роки… Ох, і зрівняв!..

— Батьку, та не хочу я твого нічого, живи сто літ, тільки дай і мені пожити. Ти ж мені нічим не можеш допомогти, хіба я не бачу. То дай можливість державі про мене потурбуватися, напиши заяву, що відмовляєшся від сина.

— Що-о-о!? Ти бува не з’їхав з глузду?

— Всі знають, що ти мій батько. Отой папірець між нами нічого не змінить, про нього ніхто не знатиме. Але так ти мене врятуєш, бо мені нічого не залишається, як пристати до безхатьків. Жити немає де, їсти теж нічого, на роботу не беруть, одні кажуть, що малий, іншим — трудову книжку подавай. Можливо, в училищі я отримаю професію, а там і робота знайдеться.

— Боже мій милий, світ перевернувся… Щоб рідна дитина просила батька… — затужила мати.

Михайло налив собі склянку, перехилив її, витерся рукавом і вийшов надвір.

На душі було гірко, такого він не чекав. Та й що він знає про своїх дітей? Залишив їх малими, кілька разів після того бачилися. Як вони жили, він не здогадувався, та й не переймався цим. Знав, що Настя молодою заміж вискочила, що онук у нього є, що його дружина заміж так і не виходила. Чув від знайомих, що нездужала, рік тому її не стало. На прощання він також не їздив. Михайло одиноким не був. Не одна жінка наважувалася розділити з ним його самотність, та марно, не витримували самозакоханого егоїста-випивоху. Остання прийняла його таким, як він є, бо й сама любила «заглянути в чарку».

Всі вони живуть на материну пенсію, якої вистачає на кілька днів. Грошей, які Михайло отримував за металобрухт, вистачало теж ненадовго. До своєї пенсії ще далеко, п’ятнадцять років. Може син і має рацію. Якщо я не допоможу, то нехай хоч держава допоможе.

Михайло зайшов у хату, на дивані сиділи Максим із матір’ю. Хлопець пригорнув стареньку, як малу дитину, і гладив по білій хустині, що майже сповзла із сивого волосся.

— Бабусю, все буде добре, не плач.

Михайло глянув на рідних.

— Ось що я вам скажу, я прийняв рішення. І воно буде таким: я згоден від тебе відмовитися, але за однієї умови.

— ? — підняли погляди на нього мати з онуком.

— Я відмовляюся від тебе, якщо ти або Настя мені заплатите тисячу «зелених». Що, закам’яніли? У вас погано зі слухом? Тисячу доларів! І ти вільний від батька.

Запала напружена тиша. Десь за вікном зойкнула птаха, таким знайомим до болю голосом.

— Чую, мамо, — прошепотів Максим.

За матеріалами – Українське Слово.

Автор – Любов АНДРІЄВСЬКА.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!