fbpx

Свекруха про це дізналася і давай робити велику проблему – ще й батьків моїх долучила, мало не вся родина в курсі, що ми з чоловіком не спимо в одній кімнаті

– Ти думай добре, Надіє, що ти робиш, – почала мені виговорювати, – Як ти чоловіка не шануєш, то не треба його перед родиною отак попускати.

– То це я всім розляпала чи ви своїм язиком, – не витримала я.

– Бо таке не може бути в спільному житті! Ми зі старим сорок три роки разом і подібного не робимо, а ви ще молоді і вже ти так з чоловіком поступаєш?

– То я маю собі здоров’я псувати, бо ви псуєте?

Знаєте, хто не має чоловіка-храпуна, той не зрозуміє, про що я взагалі. А от свекруха має і сама як та оса, то ще й я маю собі нерви зрушити?

Так, Ігор чудовий чоловік та батько, ми разом живемо добре, але…

Він безбожно хропить, він так хропить, що не допомагають ні беруші, ні різні ліжка, ні стіни. Якби я могла, то я б жила з ним в різних квартирах, а не різних кімнатах.

Спочатку чи то я не чула, чи то він не хропів, але ми жили разом та ще й діти поміщалися на ліжку, така собі велика купка.

Я не могла дочекатися, коли діти виростуть і ми зможемо як всі пари спати у власному ліжку, куди ніхто не залізе серед ночі, бо передивився мультиків, і яке буде чисте та не буде мати крихти від печеньок.

Все, здійснилося – діти поїхали вчитися, а ми вже собі залишилися разом.

І тут, на тобі маєш – я біля нього просто не можу заснути.

І чаї я пила, і беруші купляла, але це просто нічого не допомагає!

Я його й на бік перевертала і будила, але це не допомагає. Я лиш задрімаю, як він знову за своє.

Ви не уявляєте, що це таке не могти заснути. На наступний день хочеться спати і ти ні з чим не можеш справитися на роботі, бо просто як якийсь зомбі.

І от на роботі я розповідаю про це, а мені молоденька дівчина каже:

– А чого ви не підете спати в іншу кімнату?

Ви розумієте? Я про це навіть не подумала! Стільки часу це все терпіти, а подумати, що можна піти спати в іншу кімнату – не як відрізало! А чого, питається?

Бо ніхто так не робить, бо є наша кімната, а то дітей, бо … Бо що?

Я тоді одну ніч поспала в дітей в кімнаті, мов немовлятко. На ранок добра і любляча дружина. А не ось таке.

А тоді потроху й матрац собі підібрала під себе, далі речі свої перенесла, щоб мені зручно було. А чоловік просто нічого не помічав!

Двері закрию, під двері ще наскладаю дитячих іграшок аби взагалі звук не проходив, беруші – і чиста насолода!

Далі діти одружилися і я вже була певна, що кімнати нікому не треба, тому вже поставила чоловіка перед вибором – або він залишається в спальні або в цій кімнаті. Спокійно переклеїли шпалери, дещо докупили з меблів і зажили у власне задоволення.

Я йому не заважаю, а він мені.

Та я ніколи не була така щаслива!

Звичайно, що ми у власні справи нікого не пускаємо, але якось свекруха нагрянула з ранковим візитом і застала нас ще в своїх ліжках.

Висновки зробила одразу і давай бити на сполох, що ми не подружжя, бо в такі молоді роки хочемо жити в окремих кімнатах.

– Та ми в ваші роки жили з мамою, татом, чоловіковим братом і я вже була при надії!, – повчала мене свекруха, – А ви в квартирі не можете в одній кімнаті поміститися? Чи то вже йде до завершення? Ти думай, бо квартира на мені і ти її не отримаєш…

Ну, знаєте, щоб я за стільки років, що живу з її сином і чую ці серенади та ще не мала право на спільне майно? Одним словом – скандал великий, але з чого? Чому люди не можуть дозволити іншим жити в комфорті?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page