Свекруха ще й не розуміє, чого то люди в селі на неї з осудом дивляться. Вважає, що нічого такого вона не зробила і може прямо в очі дивитись будь-кому.
А те, як вона повелась із вдовою свого сина? Як виставила мене і дітей своєї єдиної дитини із будинку, який був їхнім єдиним притулком?
Що ви? Тут вона права повністю і осуджувати її ніхто не повинен, бо вчинила вона так, як і повинна була вчинити. Не знаю, як земля досі носить таких людей, але вона щиро впевнена, що то я не права.
З сином Наталії Семенівни я вісім років тому побралась. Так, на той момент я мала трьох діточок від перших двох шлюбів, але Павло покохав мене і не бачив нічого такого в тому, аби стати батьком трьом моїм хлопчакам.
Звісно, свекруха не зраділа. Не раз мені наодинці казала збирати речі свої і дітей і йти туди, звідки вітер мене у їхній дім приніс. Однак я не зважала.
Знаєте, я звикла до от такого ставлення. Люди які сидять усе життя на одному місці, які не прагнуть знайти справжнього щастя, які не вміють кохати по-справжньому. Вони такі.
А ми усім на заздрість прожили вісім років душа в душу. Так, різного було, бо ж і у Павла і в мене характер, ох який. Але, ми кохали одне одного і це було головне у наших стосунках.
Від нашої любові на світ з’явилось двоє прекрасних дівчаток. Наші донечки, Ангелінка і Серафимка. Павло був прекрасним батьком усім нашим дітям і ніколи не робив між ними різниці.
Але, вже так доля розпорядилась, що пішов мій чоловік на небо. Залишилась я сама із п’ятьма дітьми, без годувальника в родині, без нічого.
Так, Павло працював я ж завжди була берегинею сімейного затишку. Та й яка мама зможе працювати коли у неї аж 5 дітей? Я повинна була про них дбати.
Ну та й чистоту у домі підтримати, їсти наварити і випрати речі. Тут тобі не смішки – робота і нелегка. Добре, хоч господаркою чоловік опікувався, то так воно й легше мені було.
Ще перший час, як не стало Павла то мені свекри допомагали. Приносили хліб, купували крупи, продукти. Але якась така поміч від них була – однобока.
Кажу, не несіть мені того всього, дайте гроші я візьму що треба. Так ті ні – несуть продукти і крапка. А може я хочу не тільки тієї гречки, а й чогось такого – кращого. Але ж ні – раз на тиждень вісім пакетів продуктів і все тут.
Або ось яка поміч: візьмуть і придбають дівчаткам сукенки, чи там кофтинки які і все. Тобто так, що в них двоє онуків, а не п’ятеро. Ніби іншим діткам нічого й не треба.
Кажу, що Павло усіх однаково любив і всі діти їх дідом і бабою кличуть, то повинні допомагати рівно всім, а ті лиш відмовчувались і дивились з-під лоба.
А потім узагалі сталось таке, чого я не чекала від людей тих. Я ж заміж вийшла. З Василем я через знайомих познайомилась, він був розлучений, одразу сказав, що має наміри серйозні і хоче сім’ю створити.
А мені вже рік по Павлові. Так важко було самій жити. Тільки та мама мене зрозуміє, що мусила сама підіймати дітей. Ні підтримки хоч якоїсь, ні допомоги.
Хатинка у нас хоч і досить таки велика, та от місця вже, як я заміж пішла, було трішки мало, бо у Василя ще й син дорослий був і з ним переїхав.
Тож Ангелінці і Серафимці випадало йти жити до діда із бабою. Та й сини у мене ще, ну як скільки людей в одному домі? Я ж не відмовлялась від дівчаток, навідувала двічі на тиждень. От просто ж місця не було у домі.
А мої свекри знаєте що зробили: виселили мене із своїми онуками із тієї хати. Василь сказав, що вони права не мають так чинити, що дім – наш. Але ж свекри, такі люди є на світі, ні на що не зважали і виставили таки нас із того дому.
Нині я мушу орендувати хату у жінки із нашого села. Ще й гроші за оренду віддаю чималі. Василь поки поїхав до матері жити із сином, бо там своя історія і він там поки потрібен дуже. Не знаю, чи й повернеться.
От так, через свекрів я й чоловіка і дім втратила. Прийшла до них, кажу, що й онуків, хлопців мають, що ситуація у мене важка, що мені поміч треба, а вони мене за ворота. Мовляв я вже їм ніхто.
От такі люди, що не дай Бог.
Головна картинка ілюстративна.
