– Ти квартири захотіла, ти його на заробітки послала! Через тебе все це сталося!
Я розумом розуміла, що вона не права, але слова вкарбувалися мені в серце. Тому я їй і слова не сказала, коли вона виставила мої речі з наших кімнат.
– Забирайся! Щоб очі мої тебе ніколи не бачили!
Я не сказала їй, що меблі купували мої батьки на весілля, що там купу всього куплено й на мою зарплату, від постільного до штор. Сергій справді зробив гарний ремонт в нашій половині дому, вимурував камін, поставили металопластикові вікна і двері, нову підлогу. На це пішло багато грошей, але жити там я не могла.
Свекруха вже дуже до мене присікувалася і я сказала Сергієві, що ми можемо переїхати в місто, як тільки він купить квартиру.
– А сюди будемо приїжджати з онуками. Що скажеш?
Що я такого сказала, що мене треба отак славити на все село тепер? Він чоловік і мав заробити нам на гніздечко, де б я виховувала наших дітей.
Тому на всі питання про дітей я йому казала:
– Як купиш квартиру, то тоді й будуть.
От він і вирішив поїхати, як їздять тисячі чоловіків, щоб забезпечити свої родини.
– Чим їй у мене не жилося, ледарці такій? Нічого не робила ні на городі, ні по господарці, самі все бачили, а сина мого звела!
Вона отак людям говорила, а вони й мені переказували і всі стали чогось на її сторону. Дійшло до того, що мене почали сторонитися, як кудись піду з подругами, то перешіптуються, чоловіки стороняться, кажуть, що я чорна вдова.
Мама тоді сказала, щоб я сама їхала в місто ітам знайшла собі роботу.
– Може, й зустрінеш когось, бо тут ти точно собі чоловіка не знайдеш.
І отак я мусила від добра йти, від мами й тата, де мене любили, де мені й приготують смачно і застелять чисте.
Прийшлося мені квартиру знімати, на копійчану зарплату жити, а далі кума запропонувала поїхати за кордон, щоб хоч зарплату мати відповідну.
І я наважилася. Ми поїхали в Польщу і мені було там важко в тому плані, що звідси Сергія й привезли. Але важка робота зранку до ночі всі думки мені з голови й викинула. І отак я працювала, а на вихідні ми одні мали і наче ті юнки їхали в місто в якийсь бар. Там багато українських чоловіків, ми веселилися і я нарешті почувалася молодою і гарною жінкою.
І раптом в натовпі я побачила друга Сергія, який дивився на мене дуже пильно, я вже знала, що він мені скаже, тому вирішила поїхати геть, але той мене наздогнав:
– Валю, зачекай, хочу з тобою поговорити. Та не тікай.
Я стала і голову похнюпила.
– Слухай, я не знав, що все так обернеться, не думав, що мама Сергія так все сприйме, думав, що розповім їй, але вона й слухати не хоче. Одним словом, ти маєш знати, що ти ні в чому не винна. Сергій тут гуляв з однією жінкою, вона заміжня, але тут багато таких, що заміжні і одружені, але спину не мають. То вони якось їхали отакі веселенькі і не справилися з керуванням. Так, що Сергій не від важкої праці поліг, а через гульки.
Я так зраділа, я так зраділа, що нарешті в мене з пліч впав тягар. Що я можу вернутися до рідного дому, до мами і тата, ходити між люди і не чути в свою сторону докорів. А ще я маю право забрати з нашої хати своє і тепер вже свекруха мені не стане на заваді, бо я їй вже знаю, що сказати.
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
