– Не хочу я у вас мамо, сина забирати, хай живе з вами, як ви колись і хотіли.
– Коли це було, Віточко, а ти вже забрала покористувалася, то вже й далі собі тримай.
– А чого так, мамо, – кажу з притиском, – ви ж казали, що я вашого Михасика не варта, а тепер он як заговорили? Невже ви не хочете зі своїм чудовим сином далі любенько жити.
– Віточко, досить. Вже тиждень він у мене живе. Перепроси.
– Пам’ятаю, мамо, колись він у вас місяць жив, як ми тільки одружилися і ви сусідку Лесю кликали чи не щодня в гості, щоб вона йому свої пиріжки пропонувала. А я вже тоді на дитину чекала. Щось ви тоді не сильно мене припрошували до себе. А навпаки, двері закривали перед носом.
– Ой, ну що ти згадуєш…
– Та згадую, що потім Михасик до вас ходив і ходив. Всі ці п’ятнадцять років ходив, а я все перепрошувала та приходила, бо дітям батько був потрібен.
– А тепер не потрібен?
– А він був дітям батько? Він був ревізором і інспектором, але не батьком. Там пилинка. Там недосолила і вже він у вас. Бо я його не шаную. А тепер ви подивіться за яку зарплату я його мала шанувати. Що, нема вже вашої пенсії?
– Нема, – прошепотіла свекруха, – Ти ж знаєш, що мені ще треба на комуналку і ліки. Май совість.
– До сина ці слова зверніть, до сина. Як виправиться, то я ще подумаю чи його назад прийняти, тому вже постарайтеся.
Михайло вернувся через місяць, прийшов з букетом квітів та сумкою з продуктами. Запевняв, що тепер все буде геть по-іншому.
На кухні господарює вправніше, ніж я, не проблема посуд помити. Підлогу витерти, чи розвісити одяг.
– Що з тобою сталося?, – питаю я його, – як це ти прозрів так швидко?
– Справа в тому.., – він потупив очі, – Мама від мене втекла.
– Що?
– Так, втекла. Написала записку. Що не може зі мною жити і перерахувала майже слово в слово твої претензії: мало заробляю і багато вимагаю, сказала, що поживе у сестри, поки я не змінюся. І я подумав, що якщо вже я рідній матері не потрібен, то щось не так зі мною. А тоді вже як почав сам куховарити та прибирати, то й зрозумів, що ця робота забирає з людини всю радість і краще її з кимось ділити навпіл, ніж самому все тягнути. Пробач, що так пізно все зрозумів.
– Час покаже, – відказала я, – бо я ж знаю, що старатися треба ввесь час, а не тільки кілька тижнів, щоб потім знову вмоститися на чиїсь шиї.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
