Батьки чоловіка вважали, що їм у старості буде не просто жити у своєму будинку. Тому вирішили, що поки ще є сили, його треба продати.
Ось тільки на якийсь час їм доведеться жити у нас. Мене це не дуже тішило, але що робити, доведеться потерпіти.
Батьки чоловіка приїхали до нас із своїми речами. До того ж, купили нам подарунки, а дітям торт. Я накрила стіл. Все складалося добре і спокійно. Свекруха навіть заплакала з приводу того, що шкода їй з будинком розлучатися, адже все життя там провели. Я почала сподіватися на те, що у нас у період присутності свекрухи у нашому домі складуться добрі стосунки. Але ось свекруха додала свою коронну фразу: «Добре, що поки що поживемо у вас, подивимося, як ви спілкуєтеся насправді».
Мене це просто пересмикнуло. Чомусь свекрусі завжди здавалося, що ми від неї щось приховуємо. Можливо, вона судила зі своєї сім’ї. Але мені подібні підозри та питання були неприємні.
А чоловік теж не промовчав: “Та нормально спілкуємося, посуд не літає у нас”. Але на цьому він не зупинився. «Ви поки що поживіть, а через два тижні будівельники закінчать ремонт у вашій квартирі. Плюс ще тиждень для того, щоб все до ладу привести. І потім я допоможу вам із переїздом». Я навіть засяяла. Треба ж який молодець. Просто зрозумів, що мені не дуже приємна присутність його батьків, яка може розтягнутися на три місяці. А три тижні я, мабуть, потерплю.
Свекруха ж, навпаки, якось знітилася. Я думала наївна, що вона зрозуміла свій промах. але ж все виявилось куди цікавіше. Уже наступного ранку я прокинулась від тихої розмови на кухні між свекрухою і її чоловіком. Підійшовши до дверей, я почула наступне:
— Ти так і не сказав? Я вчора з репліки сина зрозуміла, що вони не знають… Я думала ти все владнав, ти ж обіцяв.
— Та я за столом хотів про те розповісти, але ти зі своїм “подивлюсь, як живете”. На що тобі дивитись? Та ми в ноги дітям кланятись повинні, що прийняли нас. Син одразу всі крапки над і розставив. Як я тепер скажу, що ми на зовсім?
Я аж підскочила за дверима. Сама не зрозуміла, як, але зойкнула голосно:
— Як, на зовсім?
Тут і чоловік прокинувся. Тож свекрам довелось всю правду нам розповідати. Вони дім свій продали, аби донька, що живе за кордоном, могла з чоловіком узяти там квартиру в іпотеку. Маша там після школи як поїхала на навчання, так і осіла. Чоловік у неї місцевий, але зорі вони з неба не хапають. Зібрати на перший внесок по іпотеці у них не виходило, от батьки свою хату і продали. Дім під Києвом був, тож гроші гарні узяли. А нам розповіли, що квартиру узяли собі. ще й радились, яку бригаду для ремонту найняти і коли його краще розпочинати.
Ми з чоловіком перезирнулись ошелешено. Про дім мова окрема, але те, що вони приїхали не сказавши правду?
— Знайду вам квартиру, – сказав чоловік по складах. – Будете тепер в орендованому житлі жити. Можливо з часом, візбмемо вам власну невеличку в іпотеку, але час потрібен.
Він встав з-за столу мовчки не дивлячись на них навіть, а вже після обіду свати речі з квартири нашої виносили, адже чоловік їм знайшов житло через знайомих.
Поговорили ми з Машею, але та не бачить у тому, що батьки без житла нічого такого.
— Ну ви ж там поруч. Невже тата з мамою під парканом залишите?
Чоловік хоче брати однокімнатну в іпотеку. Заспокоюємо себе тим, що робимо добру справу і нашому сину житло колись буде потрібне. Свати при зустрічі ховають очі і все вибачаються, але якось не природно те звучить і награно.
Друзі дивуються, чому ми узагалі з ними ще спілкуємось після всього. Адже вчинок сам за себе говорить. пріоритети вони розставили і улюблену дитину визначили.
Чоловік спочатку й не хотів з батьками знатись, але я наполягла на тому, щоб він вчинив по-совісті. Що б там не було, а він їхній син. Зрештою, ми й справді тут влаштовані і маємо все, а донька у чужій країні без свого кутка. Якби я так було з моєю дитиною, я б не знаю як вчинила.
Та й… Усі ми люди. А люди, вони ж такі люди. Помиляємось усі.
Головна картинка – pexels.
