Доходить до того, що я вже згідна лишати свою чотирнадцятирічну доньку за старшу, бо бабуся з собою не може дати ради, а що про дітей казати.
Мій чоловік зараз за кордоном і я до нього час від часу їду на кілька днів, звичайно, що мені потрібно на когось залишити дітей і вибір один – свекруха, адже моя мама теж за кордоном.
Коли ми тільки з Ігорем одружилися і його мама до нас приїжджала в гості, то я думала, що така її поведінка, то просто випадковість – жінка їхала до нас без свого одягу, без зубної щітки, без гребінця.
– Я думала, ти мені своє щось даси, – відказувала вона на те, що я її питала в чому вона планує спати.
Розумієте, ця відповідь мене найбільше бентежила, бо у нас різні комплекції і не просто різні – треба мене дві аби помістилася одна свекруха. То що я їй маю дати одягтися?
Звичайно, що в хід йшли чоловікові речі – футболка і штани.
На наступний раз ситуація знову повторилася і знову я мала їй щось дати одягнутися. Перепрошую, це ж було уже – як каже наш український класик, але до свекрухи не доходило.
Хай буде, я вже зубну щітку купила і замотала в папірчик, щоб знати, що це на випадок, коли приїде вона. Це не такі великі гроші.
Але гребінець вона ж може свій взяти, а не користуватися моїм? Я, коли бачу її пасма на тому гребінці, то мене аж трясе і я мушу його мити з милом.
Ми з чоловіком одружені вже шістнадцять років, а ситуація повторюється і поглиблюється, бо мої діти ростуть і треба глядіти за ними. А вона мало того, що готує те, що вона вміє, а не те, що хочуть діти і тоді мені приходиться виливати баняки з борщем, каструлі з макаронами з фаршем. Вона не розуміє, що треба в місті готувати мало, бо у мене на балконі нема ні курей, ні свиней.
Але вона каже, що то мої діти розбалувані і не хочуть їсти людську їжу. Може й так, але, коли мами нема вдома, то готуй те, що діти просять, а не те, що ти собі вважаєш за корисне.
Вона не вміє ні мікрохвильовою користуватися, а як вона витягує з розетки все, то мені аж волосся дибки, бо потім мені приходиться викликати майстра аби те все вкручував.
Я вже стараюся наготувати їсти на весь період, заморозити і сказати дітям, що де стоїть. Зате свекрусі приходиться все лишати – від рушника до одягу в якому вона спатиме і ходитиме по хаті, вкотре показувати як включати телевізор на її улюблені серіали, наголошувати, що вона має спати на своєму ліжку, а не скакати по всіх, щоб я потім прала не один комплект білизни, а три!
– Та він не міг заснути і я мусила його присипляти, – каже вона на мої зауваження, що діти мають своє ліжко і в нього не треба лізти.
Розумієте, я змалку вчу дітей, що є їхнє і за що вони відповідальні. Коли ми кудись їдемо, то кожен знає, що він потребуватиме в дорозі, тому бере воду, бере засоби від захитування і якусь іграшку, щоб не було в дорозі нудно. Те саме стосується і того, в чому вони будуть ходити в бабусі і гратися в бабусі. Це наче отче наш перед дорогою, я питаю, чи все вони взяли, що їм потрібно, бо ми вертатися не будемо. І мої діти ніколи не кажуть про те, що їм треба щось дати, бо вони думають перед тим, як їдуть.
А тут молода жінка, бо я не вважаю, що шістдесят шість років, то багато, просто плює на все і їй подайте та принесіть. Нащо мені взагалі така «нянька»?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
