Уже десятий рік я живу за кордоном. Спочатку я поїхала працювати, щоб заробити на краще життя для своєї доньки. Марта залишилася вдома з моїми батьками, а я важко працювала, відмовляючи собі у всьому, аби забезпечити її майбутнє.
За ці роки я змогла дати їй освіту і навіть придбати квартиру. Це була моя гордість, мій найбільший здобуток, бо я хотіла, щоб Марта ні в чому не знала потреби.
Звісно, коли моя Марта вирішила вийти заміж, я робила гарне весілля. Забава була гучною і пишною, як вона мріяла. Майже весь бюджет на святкування – 100 тисяч – я оплатила сама.
Батьки її чоловіка, Михайла, додали лише 20 тисяч, але це не засмучувало мене, бо я хотіла, щоб цей день був особливим. Я була щаслива, що донька знайшла своє щастя.
Після весілля Марта та Михайло оселилися в тій квартирі, яку я купила для неї. Вони вирішили зробити ремонт, і тут на допомогу зголосилися його батьки.
Спочатку я зраділа, адже спільна праця над житлом – це завжди добре. Проте дуже швидко з’ясувалося, що допомога свекрів має зовсім інший підтекст.
Свекор взяв на себе роль головного майстра. Він вирішив, як і де мають бути розетки, де класти плитку, як фарбувати стіни. Я була здивована: це ж квартира моєї доньки!
Свекри ж там “розвернулись” не на жарт. Бачте, свекруха дивилась багато передач про ремонти. Оскільки їхня квартира маленька і простору там немає для польоту її фантазії, то втілити усі найсміливіші дизайнерські рішення вона вирішила у квартирі моєї доньки.
Наприклад, об’єднати кухню і зал. Зробити таку собі студію, але не студію, бо там ще буде окремо дві кімнати. А найбільша кімната буде чимось таким, як у фільмах, не то кухня, не то вітальня, не то спальня.
Те, що будуть зносити стіну капітальну – не питання. “Ой, скільки вже такого робили знайомі і нічого ще ні в кого стеля на голву не лягла” – каже вона мені.
Балкон вона вирішила перетворити на кабінет для свого сина. Але не просто так, а за рахунок однієї із кімнат. Виходило ні те ні се. Ні вікна в кімнаті, ні простору, зате “Кабінет” її сина, буде просто казковим.
Зрозумійте, я вкладала в ту квартиру кожну зароблену копійку, і тепер якісь чужі люди диктують свої умови. Коли я спробувала пояснити, що це наше з Мартою житло, і ремонт має бути таким, як ми хочемо, мене просто не почули. Мені сказали, що я перебільшую і заважаю «допомагати».
Я не хотіла непорозумінь, але й не могла залишатися осторонь. У телефонній розмові з донькою я сказала, що розташування розеток і проведення електрики – це важливі рішення. Колір стін, плитка і шпалери, кімнати. Все це має обирати вона а не її свекруха. Марта повинна сама вирішувати, як усе буде.
Однак на наступний день я дізналася, що свекри обурилися моїми словами. Вони заявили, що я «нехороша людина» і що вони «лише хотіли допомогти».
Але найприкріше було навіть не це. Марта підтримала їх. Вона сказала, що я не мала втручатися, бо це їхнє життя, і що я маю поважати рішення її чоловіка і його батьків. Хочуть червоний коридор і чорну плитку на підлогу – то хай так і буде. Марті усе одно.
Я була вражена. Невже вона забула, що ця квартира – моя заслуга? Що я провела роки в розлуці з нею, працюючи без вихідних, аби забезпечити її майбутнє? Навіщо псувати усе на догоду чужим нам людям?
Відтоді все змінилося. Ми майже не спілкуємося. Марта почала уникати мене, а коли я телефоную, її голос звучить холодно й відсторонено. Вона все частіше називає свекрів «батьками», а мене ніби викреслила зі свого життя. Я залишилася чужою для рідної дитини.
Все думаю, як маю вчинити у цій ситуації. Ставити питання руба, говорити категорично? Але чи не втрачу я зв’язок зі своєю дитиною назавжди.
От як мені бути? Підкажіть.
Головна картинка ілюстративна.
