Коли єдиний син моїх співробітників нарешті одружився, їхній радості не було меж. Наш невеликий колектив майже в повному складі і на весіллі гуляв, і після весілля ще кілька разів у кінці дня збирався в шкільній їдальні повеселитися, доки не закінчилася вся та застільна смакота.
Юрій Антонович і Світлана Борисівна почали працювати в нашій школі після закінчення
педінституту. Він – фізик, вона – філологиня, словом ідеальна пара. Щоправда, Юрій Антонович був більшим ліриком, ніж його дружина. Він складав вірші, придумував до них мелодію, грав на акордеоні.
Світлана Борисівна виступала критиком творчості свого чоловіка, але то все було жартома. В школі їх любили, завжди хвалили за цікаві уроки та святкові заходи. В обох на кожну порцію похвали була одна приказка: «хто на що вчився». Не раз хтось із колег зауважував: «Ото скромняга. Антоновичу, але ж ти на музиканта не вчився». «А педучилище?, – втручалася в розмову Світлана Борисівна. – Там музика обов’язкова».
До речі, на фізика за духом була більше подібна Світлана. Хоч вона й вчила учнів літературу, але відчувалося, що більше любить уроки мови. Її учні були незмінні призери шкільних олімпіад.
Одружившись, Світлана та Юрій влаштувались на роботу в сільську школу, він – за направленням, вона – як дружина, що має право на відкріплення. Юрій мав ставку, а Світлана ще кілька років працювала на неповному навантаженні, поки вчителька мови й літератури не вийшла на пенсію. Сім’я винаймала кімнату в сільському будинку. З дітьми вони вирішили зачекати, поки не збудують власну хату.
Коли в будинку повністю була готова тільки одна кімната, подружжя запросило колектив на новосілля. Співробітники набажали злагоди й достатку, щоб «у кожній кутині було по дитині». Пройшло вже п’ять років, відколи пара побралася, але потомства ще не дочекалися. На щастя, лелека таки пролетів над новою хатою і через рік приніс у сповитку довгожданого первістка.
Як назвати сина, навіть сумнівів не було: треба віддати належне сімейній традиції і назвати хлопчика на честь його діда. Юрій знав свій родовід за кілька століть. Його дідусь Юрій і прадід Антон, і прапрадід Юрій і прапрапрадід Антоній були дуже поважними і шанованими людьми. Серед усіх поколінь по татовій лінії були дяки, війти, голови «Просвіти»…
Світлана була не проти назвати сина Антоном, а вже другу дитину, хлопчика чи дівчинку, вона назве на честь своїх тата або мами. Але більше дітей в родині не було. Проте свого одинака, подружжя педагогів, як вони самі вважали, виховувало правильно, щоб не виріс егоїстом. Чи їм це вдалося, судити їхній невістці. А в школі Антон був прегарним учнем.
Багато води спливло з того часу, коли ми були молоді. Вже діти дорослі, підростають онуки. Світлана та Юрій також намріяли собі внуків, щоб і хлопчик був, і дівчинка. Але син не спішив одружуватися. Він був цілеспрямований, як мама: спочатку кар’єра, квартира, машина, а вже потім сім’я. Та щоб цього досягти, треба пожертвувати часом на розваги, дискотеки, клуби, де можна познайомитися з дівчиною.
На щастя, Бог вислухав Світланині молитви, і син привів знайомитися свою обраницю Наталю. Вона зразу сподобалася батькам. Відгуляли весілля. Молодята стали жити в місті. Коли навідувалися в гості, Світлана зразу заводила мову про внуків. «Мамо, ти хочемо трохи для себе пожити, світа побачити, кудись поїхати відпочити, – говорив Антон. – Не спішіть себе в бабусі записувати».
Коли Світлана та Юрій дізнались, що скоро стануть бабусею й дідом, то раділи, як діти. Хто народиться, молоді не казали, мовляв, хай стане сюрпризом. Але старші й без них вирішили: якщо хлопчик, то Юрій, в честь діда, тим більше, що й невістка їхня по батькові Юріївна; якщо дівчинка, то хай ім’я обирає невістка Наталя.
Світлана та Юрій з нетерпінням чекали звістки від Антона. І ось нарешті дзвінок: «Тату, мамо, привітайте мене з сином». Відтоді на кожній перерві в учительській тільки й чути було від щасливих дідуся та бабусі не «хлопчик», не «внучок», а Юрасик, скільки важив Юрасик, який ріст Юрчика, на кого подібний, чий носик Юрася, а чиї губки.
Колектив був розчулений, згадали хрестини Антончика тридцять років тому, коли батьки таємно хрестили, бо ще не розпався союз, і релігія була заборонена. Дружний колектив зібрався тоді тільки на застілля, і не питали, чому від немовляти там приємно пахне миром і ладаном, бо знали, звідки приїхали щасливі тато й мама. На хрестинах внучка колектив уже не запросять, але Юрій і Світлана обов’язково виставлять для всіх каву й до кави дещо міцніше.
Після уроків у шкільній їдальні нас уже чекали цукерки, торт, кава. Але чомусь подружжя було не дуже веселе. Ми навіть дещо збентежились. Та секретів вони ніколи від нас не мали, то й дали волю почуттям.
Виявляється, як тільки новоспечені бабуся і дідусь почали немовля Юрасем називати, невістка зразу ж їх перепитала: «Юрась? А то чому?» Світлана на те: «Традиція в родині Юрія Антоновича така. Хіба Антон не казав тобі?» Наталя навіть слухати не хотіла: «Казав, і що з того? То наша справа, як назвати нашого сина».
Світлану підтримав чоловік: «Ну ти подумай, два дідусі – Юрії, дитина народилася перед святом Юрія. Хрестити будете в соборі святого Юри». Але нарешті втрутився син і поставив крапку в цій суперечці: «Тату, мамо, ми за все вам щиро вдячні, але нашу дитину ми назвемо так, як хочемо – Андрієм. А традиції ми шануємо: любимо вас і пишаємося вами».
– То через це ви носи повісили, панове? – здивувався наш хімік. – Дитина здорова, молоді самостійні, ім’я внука гарне. Хай росте вам на втіху.
Мені подумалося: все в людей йде добре, легко, гладко. Навіщо їм втручатися в справи молодих, щоб зіпсувати стосунки? Чому так перейматися традиціями, оглядатися в минуле, а не йти вперед разом з дітьми і дивитися в майбутнє?
