— Розумієш, Галю, я спочатку теж думала, що моя донька Світлана просто капризує, — сказала я своїй давній подрузі, наливаючи нам у чашки теплий липовий чай. — Коли вона тільки починала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком Денисом, ми всі були від нього в захваті. Він здавався справжнім подарунком долі для нашої родини.

— Ой, я ж чудово пам’ятаю його, — кивнула Галя, примостившись зручніше на стільці й підсуваючи до себе тарілку з печивом. — Такий приємний хлопчина був, завжди з посмішкою, завжди з жартами. Куди б ми не прийшли, він одразу ставав душею компанії. Життєрадісний, кмітливий, товариський. Хлопець як хлопець, навіть дуже цікавий, з ним ніколи не було нудно. Ми всі тоді думали, що Світланці з ним дуже пощастило, і їхнє життя буде схоже на казку.

— Отож-бо й воно, що всі ми так думали, — зітхнула я, дивлячись у вікно, де повільно сідало літнє сонце, забарвлюючи небо в рожеві кольори. — Ми бачили лише красиву обгортку, яку він показував людям. А от після весілля, коли вони переїхали до будинку його батьків і почали жити разом, усе швидко змінилося. Стало зрозуміло, що з цим хлопцем щось геть не так. Домашніми справами Денис займатися взагалі не хотів, вважаючи, що для цього у нього тепер є молода дружина. Ну і його мама, власно кажучи, яка завжди була поруч.

— А свекруха що? Одразу взяла все у свої руки? — запитала Галя, тримаючи в долонях теплу чашку і з цікавістю вдивляючись у моє обличчя.

— Там усе набагато складніше, Галю. Світлана мені потім усе при зустрічах розповідала, плакала прямо тут, на моїй кухні, — похитала я головою. — Виявилося, що його мама бігала навколо нього і годила йому в усьому, як раніше, до весілля, так і зараз, коли він уже став одруженим чоловіком. І потім робитиме це, поза всяким сумнівом, бо для неї він назавжди залишився маленьким хлопчиком. Вона просто не дозволяла йому подорослішати.

— І як це проявлялося в побуті? Вони ж мали якось ділити обов’язки? — здивувалася подруга.

— Які там обов’язки, Галю! Свекруха сама готувала щоранку йому сніданок, а мою Світлану навіть до плити не підпускала. Вона вставала щодня рівно о шостій ранку, аби якраз встигнути до того, як син прокинеться. А робила вона це для того, щоб Світлана, бува, раніше не піднялася і не приготувала її сину їсточки. Уявляєш, яка ревність до звичайної кухні?

— Ну це вже взагалі якісь дивацтва, — прошепотіла Галя, хитаючи головою. — Щоб не давати невістці готувати для власного чоловіка?

— Слухай далі, це ще не все, — продовжила я свою розповідь. — Світлана мені каже: «Мамо, ти не повіриш, що сталося далі. Я одного разу вирішила проявити характер» і встала дуже рано» , о п’ятій годині. Тихенько, щоб нікого не розбудити, пішла на кухню. Приготувала йому чудовий гарячий сніданок, та ще й на обід у судок з собою все склала, щоб на роботі домашнє поїв». І що ти думатимеш? Її о шостій годині ранку швидка допомога забрала прямо з тієї кухні!

— Та ти що! Через що ж їй стало дурно? — сплеснула руками Галя від несподіванки.

— А їй стало дурно щойно вона зайшла на кухню о шостій і зрозуміла, що Світлана вже все зробила за неї. Побачила порожні каструлі, судок на столі — і все. Вона просто не змогла пережити того, що невістка посміла перехопити її обов’язок і подбати про Дениса. Світлана каже, що лікарі довго там ходили, а Денис замість того, щоб заступитися за дружину, ще й винуватити її почав, мовляв, навіщо ти влаштовуєш свої порядки і маму доводиш.

— Який сором, — зітхнула Галя. — Це ж яке терпіння треба мати, щоб у такій атмосфері жити щодня.

— Отож Світланка й терпіла, намагалася згладжувати кути, але тиск з боку свекрухи лише посилювався, — вела я далі, відчуваючи, як знову підступає образа за дитину. — Особливо вона любила заскочити в їхню кімнату і запитати, чи не потрібно щось її синочку. Навіть пізно ввечері, коли молоді вже збиралися спати, вона заходила абсолютно спокійно, а стукати при цьому просто забувала. Донька каже: «Мамо, я сиджу в халаті, ми спілкуємося, а тут двері відчиняються — і мама стоїть на порозі з якоюсь дурницею, наче так і треба».

— А Денис що, мовчав? — обурилася Галя.

— А Денису це здавалося абсолютно нормальним! Він казав Світлані: «Ну це ж мама, вона просто турбується, що тут такого? Тобі що, важко відповісти?». І так було в усьому, Галю. Якщо Світлана купувала щось чоловікові з одягу, свекруха неодмінно це критикувала. Жодна річ їй не подобалася, все було не таким.

— Ну, одяг — це взагалі справа смаку, але ж не можна так відкрито лізти, — зауважила подруга.

— Для неї не було жодних заборон. Денис зателефонував Світлані серед робочого дня і таким сумним, нещасним голосом повідомив, що більше не носитиме тих нових джинсів, які вони разом купили минулого тижня. Світлана здивувалася, питає: «Чому, Дениску? Вони ж такі якісні, дорогі, і сиділи на тобі чудово!». А він каже: «Мама вважає, що я в них виглядаю як підліток, це не личить солідному чоловікові». Світлана мені плаче в слухавку: «Мамо, що б я не зробила — все погано. Куплю сорочку — свекруха каже, що вона дуже яскрава і смішна. Куплю туфлі — кричить, що вони незручні і він у них ноги зіпсує. І головне, що він її слухає і ховає речі в шафу!».

— Та він просто мамин син, який боїться слово проти сказати, — махнула рукою Галя.

— Саме так воно і було, але остання крапля переповнила чашу. Свекруха за вечерею, коли вони всі троє сиділи за столом, раптом завела розмову про те, що вона вже немолода і дуже мріє про онуків. Мовляв, пора вже молоді думати про продовження роду, а вона допомагатиме виховувати дитину. Тут моя Світлана вже просто не витримала всього цього лицемірства.

— І що вона їй відповіла? — Галя аж подалася вперед від цікавості.

— Вона відклала ложку і відповіла: «Ви нам навіть побути наодинці в нашій кімнаті не даєте, постійно заходите без дозволу і без стуку в будь-який час! Як ми в таких умовах можемо взагалі думати про дітей і як ми можемо подарувати вам онуків?». Світлана каже, що після цих слів за столом наступила така тиша, що було чути, як муха летить. А потім свекруха знову почала плакати, а Денис вискочив і почав соромити дружину, вимагаючи вибачень перед матір’ю.

— Оце так поворот, — прошепотіла Галя. — Але Світлана молодець, хоч раз висловила все, що на душі накопичилося.

— Не просто висловила, вона перейшла до дій, — гордо посміхнулася я, згадуючи рішучість своєї доньки. — Вона мені потім розказувала: «Мамо, після тієї вечері я зрозуміла, що більше ні хвилини не залишуся в цьому будинку. Я таємно знайшла через знайомих хорошу квартиру, сама винайняла її на свої гроші. І поки вони обоє були на роботі, я зібрала всі свої речі, забрала частину його одягу і повністю перевезла все туди». Вона нікому нічого не сказала, навіть мені не зізналася спочатку, щоб я не відмовляла.

— Ого, яка вона в тебе смілива росте! — захоплено вигукнула Галя. — Справжня жінка, знає собі ціну.

— Перевезла вона речі, все там розставила, прибрала, — вела я далі. — А ввечері зателефонувала Денису і призначила йому зустріч за цією новою адресою. Він приїхав після роботи, заходить у квартиру, оглядається по сторонах, бачить свої речі і не розуміє, що відбувається. Світлана сіла навпроти нього і спокійно так каже: «Денисе, віднині ми житимемо тут. Тільки ти і я, окремо від батьків. Будемо будувати свій власний дім і своє життя». І знаєш, Галю, яке перше у нього питання було? От просто з першої секунди, що його найбільше стурбувало?

— Ну, мабуть, запитав про те, хто буде платити за цю квартиру чи як він буде добиратися на роботу? — почала вгадувати подруга.

— Ні, Галю, ти навіть близько не вгадала, — гірко зітхнула я, згадуючи ту розмову. — Він подивився на неї з таким подивом і запитав: «А мамине ліжко ми куди поставимо?». Розумієш? Людина навіть на мить не припустила думки, що можна жити без мами в одному просторі! Для нього це було незрозуміло і неймовірно. Ну як так, що мами не буде поруч щодня, що вона не зайде ввечері і не принесе йому чай.

— Оце так так, — похитала головою Галя, і на її обличчі з’явився вираз повного розчарування. — Це дійсно фініш. Тут уже нічого не поробиш.

— Отож-бо й воно, що це був фініш, — кивнула я, витираючи сльозу, що мимоволі покотилася по щоці. — Світланка мені так і сказала: «Мамо, саме після цього питання у мене всередині наче щось обірвалося. Отут я й зрозуміла, що це кінець наших стосунків. Зрозуміла, що ні він, ні вона нічого у своєму житті змінювати не збираються. Більше того, їм обом так зручно і добре жити разом, їм не потрібен ніхто третій. Їм комфортно в цьому їхньому маленькому світі, де мама керує, а син підкоряється».

— І що вона зробила далі? — тихо спитала подруга.

— Вона не стала влаштовувати жодних сцен не плакала перед ним. Просто зібрала залишки своїх речей і наступного дня подала офіційну заяву на розлучення. Коли вона мені про це розповіла, я, чесно кажучи, спочатку дуже злякалася. Ну як так — розлучення, вони ж лише рік тому весілля відгуляли, стільки грошей витратили, всі родичі з’їхалися. Я все повторювала їй, що за родину потрібно боротись, що треба бути терплячою, що чоловіки з часом змінюються, коли з’являються власні діти.

— Ой, ми всі мами такі, завжди хочемо як краще, боїмося людського поголосу, — з розумінням сказала Галя, беручи мене за руку.

— Так, я їй казала: «Світланко, ну подумай добре, може ви ще поговорите, може він переїде до тебе і все налагодиться». А вона мені дуже твердо відповіла: «Мамо, я вважаю, що вчинила абсолютно правильно і ні про що не шкодую. Боротись за сім’ю потрібно, я згодна з тобою, але у мене цієї сім’ї ніколи й не було з самого початку. Просто була я — третя зайва між ним і його мамою. Вона займала все місце в його серці і в його думках, а мені там залишалися лише якісь крихти».

— І знаєш, Галю, після цих її слів я замовкла і більше жодного разу нічого їй не казала, — продовжила я, дивлячись на подругу. — Я зрозуміла, що моя донька вчинила дуже мудро. Вона врятувала себе від довгих років приниження і самотності вдвох. Зараз вона живе в тій квартирі, працює, заспокоїлася, почала знову посміхатися, як раніше. А Денис… ну що Денис. Він повернувся до своєї мами, вона йому знову готує сніданки о шостій ранку, і всі вони щасливі у своєму затишному світі.