Світлана Іванівна солодко потягнулась. «Котра ж година, на дворі білий день, а я ще, мов королева, ніжусь». Настінний годинник показував восьму. У коридорі почулись тихі кроки чоловіка. Накинувши легкий халатик вискочила до нього.
— От незграба! Я таки тебе розбудив? – щиро засмутився. – Я вже все попорав, навіть корову видоїв, ось молочко на кухню несу.
Світлана ніжно обійняла чоловіка. Уже тридцять років разом, а він усе береже її від будь – якої роботи.
Покохала колись міська професорська донька сільського хлібороба Івана. Батько й мати, професори у другому поколінні, для своєї доньки геть іншої долі хотіли. Дійшло до того, що в квартирі зачинили, до Івана не пускали. А Світлана втекла. Приїхала у його стару глиняну хату в чому була.
— Візьмеш мене за дружину?
Зараз сміються згадуючи. Вже виростили й одружили двох дітей, побудували нову, аж на два поверхи, хату, а почуття все ті ж. От і з’явився від тої любові їх пізній синочок Максимко. Майже п’ятдесят обом було. Одразу й не знали, що робити. Але зважились. І ось уже п’ять років бавлять своє пізнє сонечко. Щасливі.
— Ти Максима не буди, – усміхнувся Іван готуючи каву дружині, – ми з ним на рибалку о четвертій ходили. Уявляєш, – мовив, пригортаючи Світланку, – малий заснув прям з вудкою. Я йому карасика кілограмового вчепив, ото щастя було. Додому їхав, спав в машині з тою рибою на руках. Ти нас не свари, але я його одягненого так і поклав у ліжко.
Через пів години почав збиратись на роботу. Тихцем удвох зайшли до Максимкової кімнати. Постояли трохи любуючись.
— Ну все! Дорога кличе, – так завше казав перед тим, як сісти за кермо, – Звари, Світланочко вареничків на обід. Своїх, смачних. – обійняв і пішов.
Світлана Іванівна саме поралась біля плити, як на подвір’я заїхала швидка і машина сільського голови. У дім увійшли без запрошення. Медичка дістала якісь пляшечки зі свого чемоданчика, а голова попросив нічого не розуміючу Світлану сісти.
— Нема Івана, – кинув не дивлячись в очі, – Заснув за кермом. Сам пішов і багато людей з собою забрав.
Отямилась уже в палаті. Поруч стурбовані обличчя дітей.
— Максимко. Де Максимко?
— Ти глянь, – прошепотів старший син, – тата не стало, сама й не знає скільки з того світу назад верталась, а все про малого думає. – і вже голосно додав, – Все з ним добре, мамо! Ситий доглянутий твій мізинчик.
Світлана знов забулась. А коли виринула з небуття поруч дрімала донька.
— Марто, доню. Я хотіла сказати. Попросити. Я вже не вийду звідси. Ви нас з батьком разом, поруч покладіть. Максимка. Максимка візьми до себе, Марто! – і закрила знесилено очі, на цей рас назавжди.
— Ніно Петрівно, – зайшла до кабінету молода вихователька, – Максимка знов ніхто забирати не збирається. Бідна дитина, або вже хай від нього відмовляться, аби хто всиновив, або хоч по-людськи відносяться до брата.
Ніна Петрівна гірко зітхнула. Багато на її віку директора школи – інтернату от таких Максимчиків було. Але цю дитину особливо шкода.
Після того, як обоє батьків один за одним цей світ покинули, старші брат і сестра довго сперечались – кому його ростити. Врешті оформивши опіку, ще б пак, адже малий був одним зі спадкоємців батькової господи і чималої хати, відправили його сюди. З тих пір ні слуху ні духу. Коли інших дітей забирали на канікули додому Максимко завше лишався тут з черговою вихователькою.
Коли одного разу, не витримавши, поїхала до його сестри, аби розповісти, який же хороший у неї брат, отримала різку і вичерпну відповідь.
— Ніхто у нас не запитував, чи хочемо, аби він у них на старості років з’явився. Та він усю батьківську любов і увагу у нас забрав. Я не можу його простити, і бачити не можу.
Автор Анна К.
