Світлана обожнювала їздити на метро. Всі, з ким вона спілкувалася, ніяк не могли її зрозуміти.
— Ти ж стільки часу проводиш під землею!
— То й що? Зате я вийшла з роботи і через 30 хвилин вже вдома, а ви 3 години їдете на автомобілі, а потім ще й обурюєтеся, що нічого не встигаєте.
Зазвичай після цих слів всі знизували плечима і замислювалися: «Можливо вона й права».
— А ще я ж не просто так їжджу, я читаю книги або ж вигадую людям історії. От дивлюся на чоловіка чи жінку і уявляю, як їх звуть, ким вони працюють, одружені чи ні, чи є у них діти. То у мене така забавка.
От і зараз, Світлана буквально в останню мить, влетіла у вагон метро, сіла на вільне місце і почала оглядати людей, які сиділи навпроти.
«Ага, дівчина, років 18, очі сумні, певно з хлопцем посварилася, вчиться в інституті і йде додому після навчання. Ось жінка, 45 років, мені здається її звати Людмила, одружена, має дітей, напевно двоє. А це, який симпатичний хлопець!»
Погляд Світлани перетнувся з поглядом юнака і Світлана трохи зніяковіла. Розглядати інших попутників їй різко перехотілося і вона витягла телефон.
Хлопець теж дістав свій телефон і досить голосно промовив:
— Алло! Я в метро, не можу говорити. Передзвоню.
А потім він вийшов через кілька зупинок, а Світлана поїхала далі.
— Привіт, Наталочко! Що в тебе трапилося? — запитала Світлана свою сестру, заходячи до неї в квартиру.
— Привіт! Привіт! Та он Костя у відрядження поїхав і я тут нічого не встигаю. Посидь з Янкою, я хоч душ прийму.
Наталя 4 місяці тому стала молодою мамою і тепер пізнавала на практиці всі радощі материнства.
— Без проблем! Хочеш я з нею погуляю? А ти займешся своїми хатніми справи?
— Хатніми? Е ні. Я краще посплю, — пробурмотіла Наталя.
— Гаразд. Зараз підемо гуляти. А хочеш я залишуся у тебе на кілька днів?
— Було б чудово.
— Світланко! Сходиш до метро? Я на сайті Янин осінній комбінезон виставила, бо вона вже з нього виросла. Так от, знайшлися покупці. Віднеси, будь ласка, може сподобається їм і вони його куплять.
— Гаразд. А як я впізнаю потенційних покупців?
— Та не хвилюйся. Вони напевно будуть з дитячим візочком. Та й тебе важко не впізнати. У тебе ж яскраво-зелений шарф і шапка. Запиши їх номер телефону. Якщо що, дзвони і питай де вони.
Світлана стояла біля входу в метро вже хвилин 15. Дув досить холодний вітер і вона змерзла. Покупців все ще не було. А коли дівчина телефонувала за вказаним номером, то ніхто не брав слухавку.
— Ох вже цей продаж з рук в руки, — бурчала Світлана. — Вже краще віддала б у комісійний магазин і тоді мені не довелося б стояти тут і мерзнути.
— Світлана? — дівчина почула, як хтось промовив її ім’я.
— Так, — сказала вона, повернулася і здивувалася. Перед нею стояв той самий хлопець з вагона метро.
Було помітно, що він теж впізнав її.
— Мене попросили забрати комбінезон. Ось гроші.
— А перевіряти не будете?
— Я — ні. А якщо їх, щось не влаштує, то вони вам подзвонять.
Світлана взяла гроші, простягнула пакет з комбінезоном і хлопець зник в дверях метрополітену.
Світлана стояла, дивилася йому в слід і подумки себе лаяла: «Чого ж ти йому нічого не сказала? Віддала пакет і все, він же тобі сподобався? Ну так, сподобався. Проте він напевно одружений і дружина його нещодавно народила чи взагалі при надії і взяла комбінезон на наступний сезон, чи? Та яка різниця?»
Світлана зітхнула і повільно попленталася додому до сестри.
— Ти чому така сумна? — запитала Наталя, побачивши її. — Що комбез не взяли?
— Та чому ж не взяли? Взяли! Тільки його забирав хлопець моєї мрії. Мабуть одружений і з дитиною.
Одного разу Світлана пішла купувати собі пальто. Звичайно ж вона не змогла пройти повз дитячого магазину. А увійшовши туди застрягла в іграшках. Що ж купити Яні в подарунок? Ляльку? Чи не купувати іграшки, а краще придбати щось з одягу?
Світлана вирішила піти подивитися на одяг, різко повернулася і на когось налетіла.
— Ой, вибачте, — сказала вона, підняла очі і знову побачила хлопця з вагона метро.
— Нічого, буває, — відповів він, здивовано дивлячись на Світлану.
І тут підійшла дівчина з візочком і кинула:
— Ну ти йдеш?
Хлопець обернувся:
— Звісно.
І вони обоє пішли на касу.
«Ну от. Він точно одружений і у нього точно є дитина», — засмутилася Світлана. І їй стало так гірко, що вона пішла на фудкорт і з’їла величезний шматок торта, хоча ніби то була на дієті.
— Світланко, привіт! Як ти?
— Привіт, Наталю. Ну як я? Не дуже. Сиджу, сумую через нерозділене кохання.
На іншому кінці дроту Світлана почула сміх.
— Якого ще кохання? Ти ж ні в кого не закохана!
— Як не закохана? А хлопець з вагона метро? Я зустріла його знову і цього разу він був з дружиною і з дитиною. Тому я в розпачі, — награно сказала Світлана.
— Та годі тобі. Ти навіть не знайома з ним. Може він тобі і не сподобався б.
— Ну можливо, а може навпаки сподобався б.
— Гаразд. У мене для тебе доручення.
— Знову?
Світлана почула, як Наталя дзвінко засміялася.
— Ну так. Тільки тепер від мого чоловіка. Йому потрібен якийсь спеціальний фотоапарат. І він його знайшов. Прямо поруч з тобою.
— Я в фотоапаратах нічого не тямлю, — пробубніла Світлана. Їй не хотілося виходити на вулицю.
— Ну Світланко, тобі навіть йти нікуди не треба. Продавець живе в твоєму домі, в сусідньому під’їзді. Просто спустися вниз і все. І перевіряти нічого не потрібно, лише глянь чи коробці справді стоїть фотоапарат. А нам привезеш його в суботу. Ти ж все-одно збиралася приїхати. Ну сестричко.
— Гаразд. Нехай подзвонить мені в домофон і я спущуся.
І Світлана пішла пити чай.
Увечері їй справді подзвонили в домофон стосовно фотоапарата і вона, натягнувши пуховик поверх домашнього одягу, спустилася вниз.
Світлана відкрила вхідні двері в під’їзд і ахнула.
— Дівчино, ви мене переслідуєте!
Так, перед нею стояв той самий хлопець…
— Теж саме можу сказати про вас, — мовила Світлана. — Ну давайте ваш фотоапарат.
— Ось, будь ласка, дивіться.
Світлана мигцем глянула в коробку і простягла гроші. Хлопець взяв їх.
Кожен хотів щось сказати, але ніяк не міг придумати що. Повисло незручне мовчання.
— А я вас раніше ніколи не бачив на дитячому майданчику, — першим зважився заговорити хлопець.
— А я там ніколи й не гуляю, — сказала Світлана.— У мене ж немає дітей. І взагалі, я не заміжня, — чомусь додала вона.
— А як же комбінезон? А в дитячому магазині теж були ви?
— Так бо у мене є племінниця.
— А, племінниця. Ну може хоч, нарешті, познайомимось?
— А сенс? Ви ж одружені.
— Я? Ні.
— А хто ж тоді та дівчина з дитячим візочком?
— Це моя сестра.
Світлана посміхнулася.
— Ну тоді давайте знайомитись. Мене звати Світлана.
— А я Михайло.
— І що далі?
— А далі я запрошую вас на побачення. Ми стільки разів стикалися, що пора вже сходити кудись разом.
Автор: Маryna Аrkhypova.
Фото ілюстративне. Pexels.
