– Бабуся! – схлипувала Аня – а що якщо ми поспішили? Ми з Владом знайомі всього нічого.
– Але ж ви любите один одного?
– Так дуже.
– Наївна ти у мене ще, тримайся за своє щастя міцно, тепер вас двоє, бережіть свою любов! І перестань вже ревіти, я свого чоловіка п’ять років чекала, вірила, що одного разу ми будемо разом, і дочекалася ж.
Аня подивилася на бабусю розчервонілий від сліз очима. Цю історію вона чула коли була ще зовсім маленькою. Бабуся їй представлялася такою собі Ассоль, яка щодня приходила на причал, і дивилася в далечінь за горизонт. На ній було гарне біле плаття, а довге волосся її розвівав вітер …
– Бабуся, розкажи мені про вас з дідусем ще раз …
– Тільки зовсім коротко, а то наречений тебе загубить, добре, ну, витирай ж сльози, сьогодні ваш день, а у тебе очі на мокрому місці, – жінка простягнула хустку, накинула шаль на плечі і почала розповідь …
– Мені було 17, коли я залишилася зовсім одна, ростила мене тітка по батьківській лінії, доброї душі людина … Та пішла ось зовсім рано. Ще за життя тітонька попросила подбати про мене свою сестру, та жила в місті недалекому від нашого села, відмовити то не відмовила, але і позитивну відповідь вона не дала. А тітка вірила, що я буду в надійних руках, якщо з нею щось трапиться.
І ось я зі старою валізою вирушила в дорогу. Так вже вийшло, що з’явилася я без попередження, лист мій до міських родичів не дійшов, тітка була на зміні, а чоловік, який відкрив мені двері, мабуть її чоловік, навіть на поріг мене не пустив.
– Дівчина, якщо я кожної приїжджій буду давати притулок, мені в пору буде відкривати будинок милосердя. Ось Галина прийде зі зміни там і поговоріть, – сказав він і зачинив переді мною двері. Я нерішуче постукала знову.
– Що ще? – Ви не сказали, коли вона прийде?
– Завтра приходьте, що тут незрозумілого.
Нічого не вдієш, взявши свій чемодан я вирушила бродити по місту, непомітно для себе дійшла до набережної. Поставила валізу поруч з лавкою і присіла відпочити. Мені треба було придумати де провести цю ніч.
– Дівчино, тримайте, ви зовсім замерзли, – я підняла очі, поруч зі мною стояв симпатичний молодий чоловік, він накинув мені на плечі свій піджак і присів поруч. – когось чекаєте?
Я похитала головою.
– Уже пізно, може проводити вас до вашого дому?
Він був такий наполегливий, а я боялася зізнатися, що йти мені було не куди, в результаті назвала по пам’яті тітчину адресу. Біля під’їзду ми попрощалися, ту ніч я просиділа на лавці біля тітчиного будинку, в дбайливо накинутому на мої плечі піджаку. З ранку мене забрала до себе тітка вилаявши чоловіка за повну відсутність гостинності і черствість. Виділила мені невелику кімнатку і пообіцяла виклопотати місце на заводі, де вона працювала.
Наступного вечора я прихопивши піджак побігла на причал, просиділа там до пізнього вечора, але так і не дочекалася свого прекрасного незнайомця. Я ж навіть його імені не знала, поблукавши трохи по місту, повернулася додому ні з чим. Так минуло кілька місяців, одного разу повертаючись з роботи додому, я побачила його на лавочці біля свого під’їзду з букетом червоних троянд.
Побачивши мене він посміхнувся.
– Це вам, вибачте, все ніяк не міг вирватися, їздив до матері, вона трохи занедужала …
– Дякую, у мене залишився ваш піджак, почекайте, я принесу.
Того вечора ми довго блукали вулицями, сиділи в кафе, Олексій розповідав про себе, з 14 років він став самостійним, батьки розійшлися, роз’їхавшись по різних містах, він жив то у матері, то у батька, а тепер, ставши людьми похилого віку вони вимагали більше догляду та уваги. Я в свою чергу розповіла йому свою історію, так почалися наші зустрічі.
Частенько Льоша їхав з міста провідати то батька, то матір. Я чекала і сумувала. Нашим улюбленим місцем для зустрічей стала та лава біля причалу. Олексій був дуже тактовною молодою людиною, якщо прийти на зустріч не міг – залишав мені записку в поштовій скриньці. Одного разу він зник не попередивши, ні написавши ні слова …
Пройшов місяць, настала осінь, весь цей час я чекала Льошу, ходила на наш причал. Одного разу я застудилася і злягла. Ось тоді то тітка і почала мені вимовляти.
– Світаночко, ось що ти туди ходиш, адже ясно, як білий день, покинув він тебе! – вона сідала поруч, гладила мене по голові і витирала сльози – ну давай я познайомлю тебе з хорошим хлопцем, у подруги є син, у нас в цеху працює, не хлопець, а золото.
– Не треба. Я чекатиму.
– Чого? У моря погоди? Ось одужаєш я їх в гості запрошу, відмови не приймаються.
Зрештою я пообіцяла. Пройшов місяць, я ніби як і одужала і одночасно з цим відчувала себе недобре. Тітка познайомила нас з Леонідом. Хороший він був? Звичайний. Хлопець як хлопець. Він мені посміхався, а я все чекала, коли ж гості нарешті підуть, так нудно мені тоді було …
Незабаром картина прояснилася – я чекала дитину від людини, про місцезнаходження якої нічого не знала …
– Світлано, виходь заміж за Леоніда! Скажеш, що це його дитина поки не пізно. – голосила тітка.
– Я так не можу, а раптом Льоша приїде …
– А раптом сніг в липні піде! Ти головою думай своєю, як ти одна будеш малюка ростити? Кому ти потім потрібна то будеш?
– Тьотю, це вже мої справи.
– Ось і живи як знаєш, бачить Бог, я намагалася, все для тебе робила …
Твоя мама з’явилась в перший весняний день, пам’ятаю, як я вийшла з немовлям не знаючи куди мені йти, як раптом до мене підбігла тітка зі сльозами на очах.
– Ну, куди знову зібралася, донечко, йдемо додому.
– А дядько?
– А дядько в машині, чекає нас. Не звертай на нього уваги, він людина хороша, з усіма іноді буває …
Катерина росла спокійною, тямущою дівчинкою, а я з головою поринула в материнські турботи, паралельно пішла навчатися на заочне в інститут, треба було досягати чогось, тепер нас було двоє, а вішати свої проблеми на родичів я не хотіла.
Я намагалася не думати про Олексія, але досі здригалася, коли чула це ім’я. Згодом я з’їхала від тітки отримавши кімнату в гуртожитку. Минуло п’ять років. Одного разу гуляючи з Катрусею по набережній я побачила його. На нашій лавці. Він сидів, обхопивши голову руками, поруч лежать букет квітів, моїх улюблених червоних троянд. Не вірячи своїм очам я кинулася назустріч Олексію.
– Мама, мамочка, я тебе наздожену! – бігла за мною слідом Катя, думаючи, що я граю з нею.
– Льоша! – крикнула я.
– Світлано! Сонечко! – Він обійняв мене і закрутив, раптом зупинившись подивився на Катю.
– Це – наша донька. Де ти був? Я тебе чекала, ми тебе чекали.
Тільки тоді я побачила, що він трохи накульгує, в його рухах з’явилася невелика незграбність, здавалося кожен крок давався насилу.
– Я не хотів, щоб ти мене таким бачила. Я поспішав до тебе, коли це сталося, потім ще довго приходив до тями, цей період реабілітації тривав нескінченно. А потім я написав тобі, мені відповіла твоя тітка, написала, що у тебе все добре, є наречений, просила залишити тебе в спокої.
Додому ми повернулися в той вечір утрьох, як справжня сім’я, Катя швидко знайшла спільну мову з батьком. Не було цих років, немов ми були завжди разом …
– Бабуся, ти у мене така молодець, я напевно вийшла б заміж, щоб у дитини був батько, а у мене сильне чоловіче плече.
– Онучко, я б і рада, тільки себе ж не обдуриш. Я знала, що він колись повернеться і готова була чекати його вічно. А тепер іди до гостей, я ще постою на свіжому повітрі
«Гірко! Гірко! » – почулося через деякий час, Світлана Іванівна посміхнулася, по щоці її покотилася сльоза. Ось воно щастя, ось те, заради чого варто було жити …
Автор не вказаний.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
