На цю зустріч я йти не дуже хотів. Але умовили: «Тобі він сподобається, цікавий хлопець!». Ігор, молодий бізнесмен, почав з нуля, сам. Назичив грошей, відкрив дешеву перукарню, справа пішла, потім ще одну, ще одну. Загалом, молодець.
Мені потрібне було з ним інтерв’ю Описати історію успіху, як це називається в журналах. Я приїхав в офіс, де суцільно весела молодь, на стінах недолугі плакати.
Свого кабінету у Ігоря не було. Він сидів на великому шкіряному дивані, ноги на журнальному столику, в порвані майці, весь в татухах. «Хай йому грець, ну і персонаж!» – похмуро подумав я.
Ігор сказав: «Ой, сорі, ща я швидко відповім в вотсапі і почнемо».
Я сів. І тут помітив у кутку дивана маленького іграшкового зайця в смішних штанцях.
Він був дуже схожий на мого улюбленого зайця. Якого мені подарувала бабуся, коли мені був рік. І поки Ігор щось строчив, я поринув думками в дитинство. Той заєць був моєю улюбленою іграшкою.
Я з ним спав, я з ним грався, я з ним розмовляв, відкривав йому свої дрібні таємниці і мрії. Років до семи цей заєць був моїм найкращим другом. У нього відірвалося оченя – ми з мамою знайшли ґудзик і пришили нове. У нього пошарпалися штани – ми зробили йому нові.
Я ріс, але з зайцем не розлучався. Він завжди був десь поруч. Хоч я вже й не розмовляв з ним…
А потім почалася сімейне життя. Якось дружина затіяла генеральне прибирання, коли мене не було. Я повернувся – зайця немає. Звичайно, я страшенно злився, хоча дружина запевняла, що зайця не викинула, просто віддала. «Ну тобі він навіщо, га? – питала вона. – Ну ти ж великий хлопчик, Олексію!».
Розповідати їй, як я спілкувався з зайцем і як він допомагав мені жити, навіть коли я виріс – я не став. Навряд чи вона б зрозуміла. Вирішила б, що чоловік несповна розуму. Про зайця дико шкодував, часто його згадував.
Іграшки свого дитинства не можна викидати ніколи, вони для нас на кшталт ангелів-хранителів.
…Ігор, нарешті, повернувся до мене: «Ну я готовий!» Ми розмовляли довго. Ігор мені дійсно сподобався. Вже коли я йшов, то запитав: «А ось цей заєць – він чий?»
Ігор посміхнувся: «Мій. Я без нього нікуди. Він неначе талісман. Знаєте, якщо чесно, я вважаю, що він мені у всьому допоміг. Так, цей пошарпаний заєць. Тільки не думайте, що я божевільний. Я ж ріс в дитячому будинку. У мене не було нічого, крім цього зайця. Я розповідав йому, як виросту, як всього досягну, як ми з ним поселимося в своєму великому будинку… Ну так і вийшло! »
Ігор помовчав: «Тільки в інтерв’ю про зайця не треба. Чи не зрозуміють».
«Точно не зрозуміють», – відповів я.
… Увечері я запитав у дружини: «Зізнайся, куди ти тоді поділа мого іграшкового зайця?».
Дружина швидко відповіла: «Ось вже ти не можеш його забути, хоч уже п’ятнадцять років минуло! Я зібрала іграшки і віднесла в дитячий будинок, у нас був неподалік тоді. І зайця тут же схопив якийсь хлопчисько років, приблизно, трьох».
І я засміявся. Я раптом побачив все життя, всю історію мого зайця з різними очима. Він пішов тоді від мене, але став ангелом-хранителем для зовсім іншого хлопчиська. Йому цей заєць був набагато потрібніший.
Наші старі іграшки дійсно можуть творити чудеса. Ну принаймні, так мені хочеться думати.
Автор: Олексій Бeляков.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
