Син мій не красень і не олігарх і я вже втратила надію, що він жениться, бо вже тридцять три, а ніякого толку.
Живемо обоє в панельній квартирі, я їсти варю та прибираю, а він заробляє гроші. Він – моя пізня дитина і я над тим давно думала, щоб він не лишився сам. Раніше й подруг просила аби доньок до нас приводили та так якось зводили, але де.
Єдина у мого Володі віддушина – рибалка. Він буде їздити на озера і ріки. Щось там варити, замовляти, але я тим мало цікавлюся, вже потім маю клопіт з тією рибою, бо навезе повну ванну і хоч вари, хоч смаж, вся квартира в тій лусці.
У мене є батьківська стара хата в селі, ще така вапном білена, зараз таких і нема вже, а Володя туди їздить, провітрює, піч топить, приїздить весь щасливий і каже, що на схилі літ хоче жити в селі.
Ніщо не віщувало змін, як то кажуть – поїхав він в село на тиждень, бо взяв відпустку, я вже думала, куди мені ту рибу складати та дарувати, бо вже сил моїх нема її їсти. Побув він там і звідти приїхав дуже задуманий, вже не цікавився ні рибою, ні гачками і я зрозуміла, що хтось йому на думці.
А далі він сам зізнався, що сільська продавчиня впала йому в серце. Я лиш Богу подякувала і сказала, що хай їде і везе до нас жити.
Привіз він Настю і я аж руками сплеснула – дівчина молода! Молодша за нього на дванадцять років! Гарна дівчина і я не розуміла, чому вона за нього заміж йде. Та чого не розуміла – видно є щось, що її з села гонить.
Володя такий весь щасливий розказував, що вони підуть подавати заяву і будуть жити в селі. А наречена аж скривилася, я це чітко помітила, а син такий був засліплений любов’ю, що й далі собі щебетав, що будуть переробляти дідову хату і там будуть жити, а в місто він буде на машині доїжджати.
Справили весілля і почали молоді жити зі мною, бо в селі треба було все приготувати до того аби жити, але тут Настя сказала, що при надії і вже якось витрати посунулися і лишилися лише на дитину. А ту на світ з’явилися близнята! У нас такого в роду не було, але все одно радість.
Володя на роботі пропадав, брався за будь-яку роботу, бо дуже хотів для дітей переобладнати хату. Вдалося йому за два роки наскладати пристойну суму і вже він шукав майстрів аби ті взялися й хату піднімати, бо ж вона була без фундаменту, утеплювати, дах міняти.
Того дня я пішла на базар, Володя ще зранку поїхав на роботу, а Настя готувала дітям їсти. Я вернулася може за годину чи більше, поки виклала продукти, поки випила какао, в хаті тихо, діти собі щось біля телевізора агукають. А далі щось я питаю Настю, а відповіді ніякої. Я тоді в кімнату – нема. Я по хаті, я до сусідів, ще думаю, може в магазин по щось вискочила…
Вже її нема добрі дві години, я синові на роботу телефоную, він вже приїхав, стали думати, що могло статися і тут син вискочив в спальню. А далі мені й таким голосом говорить:
– Мамо, вона забрала всі гроші і записку лишила…
Ну от, все як я собі думала, що не все так просто з цією дівчиною. Відтоді ми її не бачили, діти вже й поступили, а він неї хоч би раз яке слово. Володя більше не женився, все його життя – в дітях, а я й рада навіть такому повороту, бо не було б мені стільки років радості. А вона? Хай буде в мирі там, де вона є. А що тут інакше можна сказати?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
