– Мамо, а ти ніколи не хотіла мене віддати, – спитав так просто, а мені дух сперло.
– Ти що? Як це віддати?
– Та як-як… Діти просто таке витворяють, а тим більше я себе згадую…
Я знаю про що він, бо ростила я Юру одна, батька його й знайти не могла в тому містечку, де вчилася.
Ось ходив, ходив до мене Віктор, зірки з неба для мене «богині», а як тільки живіт почав рости, то став в позу: «А хіба моя?».
А мені ж вісімнадцять… Що робити не знаю, сиджу в гуртожитку і додому не їду, бо що ж мама скаже…
Чи мама щось відчула, чи керівничка зателефонувала, але приїхала до мене несподівано і мене в усій красі побачила. Звичайно, що яка тут радість?
Вирішили, що я буду тут до кінця, а там буде видно…
Далі взяла академіку і сиділа з сином, потім мама брала відпустки, потім бабуся, дідусь, тато і так ми мого Юрка й виходили та до школи повели.
Важким він був… Не знаю, як мій чоловік з ним спільну мову знаходив, бо ж зійшлися ми з Василем, коли Юрко вже був великий, мав дев’ять років. Характер показував…
А в школу ми ходили, мов по свячену воду…
То шумить, то успішність…
А далі за дівчатами почав задивлятися та з хлопцями силою мірятися… Не раз з носом приходив…
Але ніколи я не думала свою дитину кудись віддати.
А от син мій взяв собі дружину з двома дітьми, тому серце мені й стиснулося – а чи не ображає він дітей, коли таке каже?
Знаєте, хоч у нього і важкий характер, але я ніколи не бачила аби він когось слабшого чи меншого ображав.
Та й дружину свою, Любу, чекав п’ять років, коли вона чоловіка покине і не глянув, що дітей двоє:
– Щоб ми разом були, а що діти? Це мої діти будуть…
Скажу, що мені не подобався такий вибір сина. Невже дівчат на світі мало, що треба вчепитися до одруженої жінки?
Але він вперся і все – або вона, або ніхто.
Коли Люба привела на світ першу дитину, то я зраділа – син відступить, а з другою я й розвеселіла, бо вже точно крапка буде.
Син тоді поїхав за кордон і я вже була спокійна, що приведе додому іншу жінку.
Аж тут приїхав раптово і привів до мене Любу з дітьми:
– Мамо, ми поки в тебе поживемо, я на хату заробив, купимо і будемо ремонт робити…
Ой, що я пережила… Як це отак? Матері, що добра бажає, то не слухає, а перед оцією на задніх ходить!
Але так якось поступово, поступово я почала звикати до Люби, а діти її маленькі, лепечуть мені «бабуся»… Ну як не прихилитися?
Вони разом вже три роки і я думала, що все у них добре, бо коли не прийду – все у них добре, дітки веселі, в хаті затишно…
Чому син тоді таку розмову завів?
Я пішла до Люби, коли його не було вдома, щоб розпитати, що у них сталося.
– Сідайте, що так раптово прийшли?
– Та от, все мені з голови не виходить, що син сказав…
– А про що?
– Та про притулок? Він хоче дітей віддати твоїх?
– Та що ви таке кажете?, – сплеснула руками вона, – Та він просто так спитався, бо ми не раз дитинство згадуємо і він розповідав, скільки ви з батьком до школи ходили.
Я перехрестилася! Слава Богу!
– Ой, а я вже з чоловіком говорила, що собі діток заберемо, як на те вже пішло.
– Та що ви! Ми ж вам скоро ще одну онуку подаруємо, – зашарілася Люба.
Я розплакалася від щастя. Нарешті дочекалася!
Фото Ярослава Романюка.
