fbpx

Коханий радо погодився і ми вже й заяву подали! Я батьків запросила і якось обмовилася, що дарую чоловікові квартиру. – Доню! Але ж квартира на нас з татом!, – обурилася мама

Я не можу собі пояснити, чому була такою наївною. Здавалося б, уже доросла жінка, за плечима купу випробувань, розчарувань… Але ж ні! Надія все ще надіється на кохання. Тому квартиру й відписала чоловікові…

Квартира мені дісталася від батьків. Мама все життя ненавиділа місто і мріяла жити в селі, де спокій і благодать.

На початку двотисячних вона попала під скорочення і так відтоді не могла собі нічого знайти, вона наче обезсиліла.

Правду кажуть, що звільнення з роботи, навіть не дуже любої, воно людину гнітить. І мама моя хоч і не могла дочекатися пенсії, але в свої п’ятдесят п’ять вважала себе ще молодою жінкою.

Коли ж за звільненням почалися болячки, якась мудра людина сказала мамі таке:

– Ти готова змінити все те, що оцей твій стан зумовило? Ти ж якось до такого життя дійшла. То маєш або змінити життя, або працювати на аптеки.

Тато їхати нікуди не хотів, а мама хотіла бути здоровою і щасливою. І вона вибрала себе, поїхала в село, влаштувалася прибиральницею в сільраду аби дотягнути до пенсії, завела кота, собаку і курей.

Тато приїжджав лагодити то хвіртку, то дах в старій батьківській хаті, а одного дня не приїхав в місто, залишився з мамою.

Я стала повноправною господинею двокімнатної квартири.

В мене почалися одні стосунки, далі ще одні…

Чомусь хлопці мені попадалися зовсім не вірні, а от я просто в них розчинялася і з усією душею поринала в стосунки, я старалася зробити для них все якнайкраще, від побуту, до мого ставлення. Адже я вважала це нормальним, бо коли любиш, то завжди маєш так робити – старатися.

Але моє таке запопадливе ставлення вони чомусь сприймали як нагоду просто перечекати зі мною до того часу, поки на їхньому шляху з’явиться якась інша, краща і достойніша. А я що? Й так стільки для мене щастя зробили, що дали мені можливість попіклуватися про них…

І ось мені вже сорок, чоловіка нема, такий-сякий заробіток, кіт і самотність…

А потім сталося чудо – він! Омріяний і такий мій, такий як хотіла, такий, як має бути…

І я знову вся розчинилася в цих стосунках: дрібниць не помічаю, на великі промахи закриваю очі, бо в людях треба вміти бачити хороше. А в коханій людині тільки одне хороше й є!

І ось мій коханий засумував, я випитую, я придобрююся, я кажу, що зірку з неба, лиш би він був щасливий.

– Я не почуваюся в твоїй хаті господарем! Жити в хаті тещі, то все одно, що розписуватися у власній безпорадності.

– Любий, яка дрібниця! Я тебе припишу…

– Не треба мені цього мізеру!

– А давай я тобі такий весільний подарунок зроблю, – кажу я йому,- Я тобі дарую свою квартиру?

Коханий радо погодився і ми вже й заяву подали! Я батьків запросила і якось обмовилася, що дарую чоловікові квартиру. –

Доню! Але ж квартира на нас з татом!, – обурилася мама, – І що то за чоловік, що в тещиній квартирі жити не хоче, а в подарованій жінкою – хоче?

– Як знала, що ви нічого не зрозумієте!, – випалила я, – Треба нарешті довіряти людям, а не жити у своєму пост совковому світі, де всі всіх дурять!

Настрій було зіпсовано…

Хоч весілля й пройшло дуже скромно, але на наступний день, чоловік мене потягнув до нотаріуса з вимогою отримати подарунок.

А там виявилося, що квартира має співвласників. І треба спочатку укласти договір-утримання чи продажу, але це треба згоди мами й тата…

Від цих всіх юридичних викрутасів у мене розболілася голова, а чоловік тепер почувається обдуреним і не говорить зі мною! Мама теж каже, що була права і мені попався черговий пройдисвіт.

– Страшно подумати, що буде, коли нас не стане?

А я не розумію, чому зі мною так? Я ж хороша людина! Чому на моє добро не відповідають добром? Куди котиться цей світ?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page