Син поставив перед дуже нелегким вибором – вчинити по справедливості, або так, як буде правильно для нього і його сім’ї. Говорив він зі мною і довго і емоційно, казав, що він, то є єдина рідна мені людина у цілому світі нині. Однак, вся ця каша саме через те, що його слова, як виявилось, не зовсім правда.
Коли мені Олег сказав, що я його бабуся, а він син мого Ростика, то я й так це знала, хоч і бачила вперше того юнака. А що, як він викапаний син мій. Ті ж очі, залисини і оця “фамільна” риса – ніс картоплею.
Я його у дім запросила, нагодувала, він у мене тиждень жив. Виявилось, що нещодавно матері й,ого не стало, а коли вона на порозі вічності стояла, то й зізналась йому хто його татом був. От і приїхав він свого коріння шукати, та з татом познайомитись.
Гарних хлопець, хоч і не знала я його матері, та виховала вона справжнього мужчину. Спортивний такий, але й до господарки вміє підійти, і на кухні помічник, і поговорити з ним цікаво і є про що.
Думала я, що син мій зрадіє появі сина власного, бо ж у них із Оленкою спільних діток немає. виховують вони двох Оленчиних доньок. Набрала я свого Ростика, сльози мені горохом. Так кажу і так, синку, ти батько і поруч мене сидить твій син, тут і сумнівів ніяких.
Ну, чого чекала, але ж не такого. Як почав він мені у трубку волати та казати, аби я того Олега виставила, бо йому ніякий син не треба і в нього вже є діти. А Олег то поруч сидить, чує все. Каже голосно, що він і роботу має і житло, та сирота.
— Нічого мені від вас не потрібно, хотів просто познайомитись.
Ой, наслухалась я, мала чого на цукор краплі капати, бо ж де таке видано? Олег, мов у воду вмочений, давай збиратись, я його спиняю.
— То чого ти, синку. – кажу. – Як він ще поки не дозрів, то я ж твоя бабуся. Відляже, сам прибіжить, а ти біля мене будь, бо ж ти мій онучечок єдиний.
І такий совісний мій Олежко, що я вам і не передам. В ноги я його матері вклонитись готова, бо за ті три роки, що ми знаємось, побачила я більше любові і піклування від нього, ніж від сина рідного.
Приїздить часто, не раз і я в нього була. Виводив мене по всім спеціалістам, тричі й на відпочинок відправляв. Та все “бабусю. та бабуню”. Телефон мені придбав такий, щоби я його бачити могла, та він мене. Тричі на день набере і все питає, як я і чи чого не треба.
Жонатий мій Олег і жінка у нього хороша. Зі сватами я з тієї сторони знайома, то вони також Олега люблять і шанують. Все сваха онука мого “синочком” кличе.
І все добре, аби ж не син мій. Той ніколи Олега не бачив, але проти того, аби я з онуком зналась. До мене ці три роки навіть не навідується, аби бува із сином своїм єдиним не перетнутись. Питаю у нього, чого то така нелюбов, а він і не пояснить. Тупотить ногами обурено і край.
А це, вирішила я все своє добро на Олега переписати. Думаю, так буде справедливо. Хай цей дім вони матимуть за дачу, хай земля їм яку тисячу принесе, а все ж матиме він щось і від нашого роду.
Так от син дізнався і прямо бурю робить. Говорить, що я вже за край хапнула і що я не маю права так вчинити. А коли вже кінчились аргументи йому, то видав:
— Обирай: або я, або отой Олег. Тільки добре пам’ятай, що якщо ти його обереш, то мене і не побачиш більше, і в старості на мене не май надії, мамо.
От сіла я за голову узялась. Як же ж мені бути? Люблю я сина, але став мені дорогим і Олег – онук єдиний. Уважний він і добрий, а від сина я лиш “бу” та “гир” чую.
Кого обрати? Підкажіть, бо ж обоє мені однаково дорогі.
Головна картинка ілюстративна
